— А що ж ти таке відчуваєш?
Істредд спер кулаки об стегна і з викликом зиркнув на відьми́на.
— Не дурімо один одного, Геральте, — сказав. — Ти мене ненавидиш і я тебе теж. Ти мене зневажив, кажучи про Єнніфер… знаєш, що. Я відповів тобі подібною зневагою. Ти заважаєш мені, а я тобі. Залагодьмо це по-чоловічому. Я не бачу іншого розв’язку. Ти ж для цього прийшов, правда?
— Так, — відповів Геральт, тручи чоло. — Ти маєш рацію, Істредде. Я для цього прийшов. Безперечно.
— Слушно. Так тягнутися не може. Я щойно сьогодні довідався, що Єнна вже кілька років кружляє між нами, наче ганчір’яний м’ячик. То вона зі мною, то з тобою. Втікає від мене, щоб шукати тебе, і навпаки. Інші, з якими вона буває у перервах, не рахуються. Рахуємось лише ми обидва. Так далі бути не може. Нас двоє, мусить зостатися один.
— Так… — повторив Геральт, не відриваючи руки від чола. — Так… Ти маєш рацію.
— У нашій самовпевненості, — вів далі чародій, — ми гадали, що Єнніфер, не вагаючись, вибере кращого. Ніхто з нас не сумнівався, хто стане цим кращим. Дійшло до того, що ми, немов шмаркачі, почали мірятися її прихильністю, і так само мало, як ті шмаркачі, розуміли, чим була ця прихильність і що означала. Думаю, що ти, подібно до мене, обдумав це і розумієш, наскільки ми обидва помилялися. Геральте, Єнна не має найменшого заміру вибирати між нами, навіть коли ми припустимо, що зуміла б вибрати. Що ж, ми змушені залагодити це замість неї. Бо я не маю наміру ділитися Єнною ні з ким, а те, що ти сюди прийшов, подібно свідчить про тебе. Геральте, ми її аж надто добре знаємо. Поки нас двоє, ніхто не може бути певним. Мусить зостатися один. Ти це зрозумів, правда?
— Правда, — промовив відьми́н, насилу рухаючи мертвіючими губами. — Правда — це друзка криги.
— Що?
— Нічого.
— Що з тобою відбувається? Ти хворий чи п’яний? Чи, може, перебрав відьми́нського зілля?
— Зі мною все гаразд. Щось… щось потрапило мені до ока. Істредде, мусить зостатися один. Так, я тому сюди прийшов. Безперечно.
— Я знав, — сказав чародій. — Знав, що ти прийдеш. Зрештою, буду з тобою щирим. Ти випередив мої наміри.
— Кульова блискавка? — мляво усміхнувся відьми́н. Істредд зморщив брови.
— Можливо, — сказав. — Можливо й кульова блискавка. Але напевно не з-за рогу. Чесно, обличчям до обличчя. Ти відьми́н, це вирівнює шанси. Ну, вирішуй, де й коли.
Геральт задумався. І вирішив.
— Отой майданчик… — вказав рукою. — Я проходив через нього.
— Знаю. Там криниця, зветься Зеленим Ключем.
— Отож, біля криниці. Так. Біля криниці… Завтра, о другій годині після сходу сонця.
— Добре. Я буду там вчасно.
Якусь хвилину вони стояли нерухомо, не дивлячись один на одного. Врешті чародій щось промимрив під носом, буцнув брилу глини і розбив її ударом каблука.
— Геральте?
— Що?
— Не почуваєшся по-дурному?
— Почуваюся по-дурному, — неохоче зізнався відьми́н.
— Мені відлягло від серця, — буркнув Істредд. — Бо я почуваюся як останній кретин. Ніколи не гадав, що битимуся з відьми́ном на смерть і життя через жінку.
— Я знаю, як ти почуваєшся, Істредде.
— Що ж…, — чародій вимушено посміхнувся. — Факт, що до цього дійшло, що я зважився на щось настільки суперечливе моїй натурі, свідчить… Що так треба.
— Я знаю, Істредде.
— Очевидячки, знаєш також, — той з нас, хто виживе, змушений буде прудко тікати і сховатися від Єнни на краю світу?
— Знаю.
— І, очевидячки, розраховуєш, що, коли вона охолоне від люті, можна буде до неї повернутися?
— Очевидячки.
— Ну то домовились, — чародій зробив рух, наче б хотів відвернутися, після хвилі вагання витягнув до нього руку. — До завтра, Геральте.
— До завтра, — відьми́н потис подану йому руку. — До завтра, Істредде.
— Гей, відьми́не!
Геральт підняв голову з-над столу, на поверхні якого замислено розмазував розлите пиво у фантастичні візерунки.
— Нелегко було тебе знайти, — староста Гербольт сів при столі, відсунув дзбанки та кухлі. — У корчмі сказали, що ти перебрався до стаєнь, а в стайнях я знайшов лише коня та клунки. А ти тут… Це, мабуть, найпаскудніший шинок у всьому місті. Сюди ходить лише найгірша голота. Що ти тут робиш?
— П’ю.
— Бачу. Я б хотів з тобою перебалакати. Ти тверезий?
— Як дитина.
— Я радий.
— Про що йдеться, Гербольте? Як ти бачиш, я зайнятий, — Геральт усміхнувся до служниці, що ставила на стіл черговий дзбан.
— Розійшовся поголос, — зморщився староста, — що ти і наш чародій умовилися порішити одне одного.