Пішов далі, не оглядаючись.
Істредд був уже біля криниці, стояв там, спершись об цембриння, об дерев’яну, зелену від моху обудову коловороту. При поясі мав меча. Гарного легкого терганського меча з напівзакритою гардою. Обкованим кінцем піхов меч опирався об блискучу халяву верхового чобота. На плечі чародія сидів нашорошений чорний птах.
Боривітер.
— Ти тут, відьми́не, — Істредд підставив боривітрові руку в рукавиці, легко й обережно посадив птаха на дашку над криницею.
— Я тут, Істредде.
— Не гадав, що ти прийдеш. Думав — ти виїхав.
— Я не виїхав.
Чародій невимушено й голосно засміявся, відкидаючи голову назад.
— Вона хотіла… хотіла нас урятувати, — сказав. — Обох. Геральте, це марно. Схрестімо клинки. Мусить зостатися один.
— Ти збираєшся битися мечем?
— І тебе це дивує? Адже ти теж збираєшся битися мечем. Нумо, ставай.
— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?
Чародій поблід, його уста нервово здригнулися.
— Кажу, ставай! — крикнув. — Не час на питання, час питань проминув. Настав час дій!
— Я хочу знати, — повільно промовив Геральт. — Хочу знати, чому меч. Хочу знати, чому й звідки взявся у тебе цей чорний боривітер. Я маю право це знати. Маю право на правду, Істредде.
— На правду? — гірко повторив чародій. — Що ж, може й маєш. Так, може й маєш. Наші права рівні. Боривітер, питаєш? Прилетів на світанку, мокрий від дощу. Приніс листа. Коротенького, я його напам’ять знаю. «Прощавай, Валю. Вибач. Є дарунки, яких не можна приймати, а в мені немає нічого, чим я могла б тобі віддячитись. І це правда, Валю. Правда — це друзка криги». Ну, Геральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався зі свого права?
Відьми́н повільно кивнув головою.
— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюсь зі свого. Бо я не беру цього листа до відома. Я не можу без неї… Вже волію… Ставай, до дідька!
Згорбився й витяг меча, — швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Боривітер заклекотів.
Відьми́н стояв нерухомо, опустивши руки.
— Чого ти чекаєш? — гаркнув чародій. Геральт повільно підняв голову, якусь мить дивився на нього, потім відвернувся.
— Ні, Істредде, — тихо сказав. — Прощавай.
— Що це має означати, до холери?
Геральт зупинився.
— Істредде, — кинув через плече. — Не втягуй у це інших. Коли вже мусиш, то повісься у стайні на віжках.
— Геральте! — крикнув чародій, а голос його раптом заламався, вдарив у вухо фальшивою недоброю нотою. — Я не зречуся! Вона від мене не втече! Я поїду за нею до Венгербергу, поїду за нею на край світу, знайду її! Ніколи не відмовлюся від неї! Знай про це!
— Прощавай, Істредде.
Він зайшов у провулок, жодного разу не озирнувшись. Йшов, не зважаючи на людей, які швидко сходили йому з дороги, на двері та віконниці, які поспішно зачиняли. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.
Думав про листа, який чекав на нього у корчмі.
Прискорив ходу. Знав, що в узголів’ї ліжка на нього чекає мокрий від дощу чорний боривітер із листом у закривленому дзьобі. Хотів якнайшвидше прочитати того листа.
Хоча знав його зміст.
Вічний вогонь
— Ти свинюко! Ти проклятий горлодере! Ти баламуте!
Зацікавлений Геральт потяг кобилу за ріг вулички. Не встиг ще виявити джерело криків, як до них додався глибокий і липко-скляний брязкіт. Слоїк вишневого варення, подумав відьми́н. Це такий звук видає слоїк вишневого варення, якщо кинути ним у когось з великої висоти або зі значною силою. Він добре це пам’ятав: Єнніфер, коли вони ще мешкали разом, розгнівавшись, бувало, кидала в нього слоїками варення. Одержаними від клієнтів. Єнніфер нічого не тямила у приготуванні варення, а магія в цьому сенсі не була надійною.
За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим на рожево дахом, зібрався чималий гурток роззяв. На маленькому заквітчаному балконі, одразу ж під спадистим навісом даху, стояла молода ясноволоса жінка у нічній льолі. Вигинаючи пухкеньке та кругленьке плічко, помітне з-під шлярок, жінка з розмахом жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.
Худорлявий чоловік у сливової барви капелюшку з білим пірцем відстрибнув, немов ошпарений, горщик лупнув на землю одразу ж перед ним, розбившись на черепки.
— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пірцем. — Не вір наклепам! Я тебе не зраджував, хай земля піді мною западеться, якщо брешу!