Вираз облич Горицвіта і половинчика промовисто свідчив, що обидва мають іншу думку.
— Цілковито нема чим перейматися, — повторив Шапель. — Ви, панове, можете безперешкодно покинути Новіград. Я вас не затримуватиму. Однак мушу наполягти, щоби про жалюгідні вигадки корчмаря вашмосці не розповідали, не коментували вголос ці події. Вислови, що піддають сумніву божественну силу Вічного Вогню, незалежно від замірів, ми, скромні слуги церкви, змушені були б трактувати як єресь зі всіма випливаючими наслідками. Власні релігійні переконання вашмосців, хоч би якими вони були і які я поважаю, не мають значення. Вірте у що бажаєте. Я залишаюся толерантним, доки певна особа шанує Вічний Вогонь і не блюзнить проти нього. А якщо блюзнитиме, то накажу спалити та й по всьому. Всі в Новіграді перед законом є рівними. Та й закон для всіх рівний, — кожен, хто блюзнить проти Вічного Вогню, йде на вогнище, а його майно підлягає конфіскації. Але годі про це. Повторюю, ви можете безперешкодно пройти крізь брами Новіграду. Найкраще…
Шапель ледь усміхнувся, у хитрій гримасі засмоктав зсередини щоку, повів поглядом по площі. Нечисленні перехожі, що спостерігали за подіями, прискорили крок, швидко відвернули голови.
— … найкраще, — закінчив Шапель, найкраще негайно. Без зволікань. Очевидно, стосовно шановного купця Бібервельта це «негайно» означає «негайно після врегулювання податкових справ». Дякую за час, який ви мені приділили.
Деїнті, відвернувшись, безмовно ворушив губами. Відьми́н не сумнівався, що цим безмовним словом було «скурвисинський». Горицвіт опустив голову, придуркувато усміхаючись.
— Пане відьми́не, — раптом сказав Шапель. — З вашої ласки, слово віч-на-віч.
Геральт наблизився, Шапель злегка простягнув руку. Якщо торкнеться мого ліктя, влуплю його, подумав відьми́н. Влуплю, хай там що.
Шапель не торкнув ліктя Геральта.
— Пане відьми́не, — тихо сказав він, повернувшись спиною до решти. — Мені відомо, що деякі міста, на відміну від Новіграду, позбавлені божественної опіки Вічного Вогню. Припустімо, що створіння, на векслінга схоже, розбишакує в якомусь з таких міст. Цікаво, за яку суму ви взялися б тоді піймати векслінга живцем?
— Я не наймаюсь полювати за потворами в людних містах, — знизав плечима Геральт. — Міг би потерпіти хтось сторонній.
— Ти аж так переймаєшся долею сторонніх?
— Аж так. Бо, зазвичай, відповідальність за їхню долю покладається на мене. І загрожує наслідками.
— Розумію. А чи не була б турбота долею сторонніх обернено пропорційною розміру оплати?
— Чи не була б.
— Відьми́не, твій тон не надто мені подобається. Але гаразд, я розумію, на що ти хочеш натякнути цим тоном. Натякаєш, що не хочеш зробити того… про що я міг би тебе попросити, а при цьому розмір оплати не має значення. А вид оплати?
— Не розумію.
— Я так не вважаю.
— А все-таки.
— Суто теоретично, — промовив Шапель, тихо, спокійно, без злості чи погрози в голосі, — було б можливим, що платою за твої послуги стала б гарантія, що ти і твої приятелі виїдете живими… з теоретичного міста. Що тоді?
— На це питання, — паскудно усміхнувся відьми́н, — неможливо відповісти теоретично. Ситуацію, про яку ви кажете, шановний Шапелю, слід було б опрацювати практично. Я ніскільки до цього не рвуся, але якщо виникне потреба… Якщо не буде іншого виходу… Я готовий це опрацювати.
— Гм, можливо, ти й маєш рацію, — безпристрасно промовив Шапель. — Ми надто багато теоретизуємо. Що ж стосується практики, то бачу, що співробітництва не буде. Може, це й на краще? В будь-якому разі, тішу себе надією, що це не стане приводом до конфлікту між нами.
— Я теж, — промовив Геральт, — тішу себе такою надією.
— Тож нехай палає в нас така надія, Геральте із Ривії. Ти знаєш, що таке Вічний Вогонь? Незгасне полум’я, символ порятунку, дорога, вказана в темряві, обітниця прогресу, кращого майбутнього? Вічний Вогонь, Геральте, — це надія. Для всіх, для всіх без винятку. Бо якщо існує щось спільне… Для тебе, для мене… для інших… то цим чимось є саме надія. Пам’ятай про це. Приємно було познайомитися, відьми́не.
Геральт поклонився, офіційно, мовчки. Шапель якусь мить дивився на нього, потім енергійно відвернувся і помарширував через площу, не оглядаючись на свій ескорт. Люди, озброєні ламіями, рушили за ним, формуючи рівний стрій.
— Ой, мамусю моя, — заквилив Горицвіт, лякливо оглядаючись за відходячими. — Ото нам пощастило. Якщо тільки це кінець. Якщо вони нас зараз не заметуть…