— Молодий гном, — сказав Геральт.
— Безсумнівно, — сухо підтвердив Вівальді. — Це не старий троль. Зрештою, несуттєво, що це. Давай, Деїнті, я слухаю.
— Вімме, — промовив половинчик. — Дуже тебе прошу. Не задавай питань. Трапилося щось жахливе. Вважай і прийми, що я, Деїнті Бібервельт зі Споришевої Луки, чесний купець, навіть не здогадуюся, що тут відбувається. Розкажи мені все, детально. Події останніх трьох днів. Прошу, Вімме.
— Цікаво, — промовив краснолюд. — Ну, але за комісійні, що я їх беру, мушу виконувати бажання клієнта, хоч би якими вони були. Отож слухай. Ти прибіг сюди три дні тому, задиханий, дав мені в депозит тисячу корун і зажадав авалю на вексель, виписаний на суму в дві тисячі п’ятсот двадцять, на пред’явника. Я дав тобі аваль
— Без гарантії?
— Без. Я тебе люблю, Деїнті.
— Кажи далі, Вімме.
— Другого дня зранку ти вбіг із грюканням і тупанням, вимагаючи, щоб я відкрив акредитив на банк у Визимі. На чималу суму трьох тисяч п’ятисот корун. Наскільки я пам’ятаю, бенефіціантом мав бути якийсь Тер Лукокян, він же Трюфель. Ну що ж, я відкрив такий акредитив.
— Без гарантії, — промовив половинчик із надією в голосі.
— Моя симпатія до тебе, Бібервельте, — зітхнув банкір, — закінчується на сумі три тисячі корун. Цього разу я взяв у тебе розписку, що у випадку несплати млин мій.
— Який млин?
— Млин твого тестя, Арно Хардботтома, у Споришевій Луці.
— Я додому не вернуся, — заявив Деїнті понуро, але рішуче. — Завербуюся на якийсь корабель і стану піратом.
Вімме Вівальді почухрав вухо і підозріло глипнув на нього.
— Еее, — сказав. — Ти ж уже давно відібрав і подер ту розписку. Ти платоспроможний. Нічого дивного, при таких зисках…
— Зисках?
— А, я й забув, — буркнув краснолюд. — Я ж мав ні з чого не дивуватися. Ти добре заробив на червеці, Бібервельте. Бо знаєш, у Повісі трапився переворот…
— Я вже знаю, — перебив його половинчик. — Індиго подешевшало, червець подорожчав. А я заробив. Це правда, Вімме?
— Правда. Ти маєш у мене в депозиті шість тисяч триста сорок шість корун і вісімдесят копперів. Нетто, віднявши мої комісійні та податок.
— Ти заплатив за мене податок?
— А як же інакше? — здивувався Вівальді. — Ти ж був тут годину тому і наказав заплатити. Канцелярист уже заніс усю суму до ратуша. Щось близько півтори тисячі, бо продаж коней був туди, ясна річ, включений.
Двері з гуркотом відчинилися і до конторки вбігло щось у дуже брудній шапці.
— Дві коруни тридцять! — вереснуло воно. — Купець Азельквіст!
— Не продавати! — гукнув Деїнті. — Чекаймо кращої ціни! Геть, обидва назад на біржу!
Обидва гноми вхопили мідяки, які кинув їм краснолюд, і зникли.
— Таак… На чому ж я зупинився? — задумався Вівальді, граючись великим, чудернацько сформованим кристалом аметисту, використовуваним як прес до паперів. — Ага, на червеці, купленому за вексель. А кредитний лист, про який я згадував, був тобі потрібен для купівлі великої партії мімозової кори. Купив ти того чимало, але досить дешево, по тридцять п’ять копперів за фунт, від зангвебарського фактора, згадуваного Трюфля чи Зморшка. Вчора галера увійшла в порт. І тоді почалося.
— Я собі уявляю, — зойкнув Деїнті.
— Нащо комусь потрібна мімозова кора?
— Ні на що, — понуро буркнув половинчик. — На жаль.
— Кора з мімози, пане піїте, — пояснив краснолюд, — вживається для того, щоб вичиняти шкури
— Якщо хтось настільки дурний, — втрутився Деїнті, — щоб купувати мімозову кору за морями, коли в Темерії можна купити дубову за безцінь.
— І саме тут закопаний вампір, — сказав Вівальді. — Бо у Темерії друїди саме оголосили, — якщо негайно ж не припиниться знищення дубів, то вони нашлють на країну сарану та пацюків. Друїдів підтримали дріади, а тамтешній король має слабкість до дріад. Коротше: з учорашнього дня діє повне ембарго на темерійські дуби, отож мімоза подорожчала. Ти, Деїнті, мав добру інформацію.
З канцелярії долинув тупіт, після чого до конторки вбігло щось захекане у зеленій шапці.
— Вельможний купець Сулімир, — хекнув гном, — наказав передати, що купець Бібервельт, половинчик, суть вепром диким і щетинистим, спекулянтом і жмикрутом, і що він, Сулімир, бажає Бібервельтові зашолудивіти. Дає дві коруни сорок п’ять і це останнє слово.
— Продавати, — випалив половинчик. — Давай, малий, жени і підтверджуй. Вімме, лічи.
Вівальді сягнув під сувої пергаменту і видобув краснолюдську рахівничку, справжню цяцьку. На відміну від людських, краснолюдські рахівнички мали форму ажурної пірамідки. Однак рахівничка Вівальді було зроблена із золотих дротів, по яких пересувалися гранчасті, шліфовані, припасовані одні до одних рубіни, смарагди, онікси та чорні агати. Краснолюд якийсь час швидкими вправними рухами великого пальчиська пересував коштовності, вгору, вниз, убік.