Теліко відступив, упершись спиною в полотнище намету.
— Тому, — вів далі Геральт, — зараз ти перетворишся на Бібервельта і чемно подаси мені лапи, щоб я їх зв’язав. Ти не можеш зі мною змагатися, бо я — це те, що ти неспроможний скопіювати. Ти це добре знаєш, Дуду. Бо ти якусь мить переймав мої думки.
Теліко різко випростався, риси його обличчя, що було обличчям відьми́на, розмазалися і розпливлися, біле волосся захвилювалося і почало темніти.
— Ти маєш рацію, Геральте, — сказав він, невиразно, бо його губи змінювали форму. — Я перейняв твої думки. Ненадовго, але цього було достатньо. Знаєш, що я тепер зроблю?
Шкіряна відьми́нська куртка стала блискуче-волошковою. Доплер усміхнувся, поправив сливової барви капелюшок із пірцем білої чаплі, підтягнув пояс лютні, перевішеної через плече. Лютні, яка ще мить тому була мечем.
— Я скажу тобі, що зроблю, відьми́не, — засміявся він дзвінким сріблястим сміхом Горицвіта. — Піду собі, утиснуся в юрбу і потайки перекинуся на будь-кого, хоч би й на жебрака. Бо волію бути жебраком у Новіграді, ніж доплером у пустків’ї. Новіград дещо мені завинив, Геральте. Це виникнення міста спотворило середовище, де ми могли б жити, жити у власній природній подобі. Нас винищували, полюючи за нами наче за скаженими псами. Я один з небагатьох, що вижили. Хочу вижити і виживу. Раніше, коли мене переслідували вовки, я перекидався на вовка та кілька тижнів бігав зі зграєю. І вижив. Тепер я теж так зроблю, бо не хочу тулитися по урочищах та зимувати в ямах від повалених дерев, не хочу бути вічно голодним, не хочу безперервно бути мішенню для стріл. Тут, у Новіграді, тепло, вдосталь їдла, можна заробити і дуже рідко тут хтось стріляє в когось із лука. Новіград — це вовча зграя. Я приєднаюся до цієї зграї та виживу. Розумієш?
Геральт невпевнено кивнув головою.
— Ви дали скромну можливість асиміляції, — продовжував доплер, кривлячи губи в зухвалій Горицвітовій посмішці, — краснолюдам, половинчикам, гномам, навіть ельфам. А чим же я гірший? Чому ви відмовляєте мені в цьому? Що я повинен зробити, щоб мати право жити в цьому місті? Перетворитися на ельфійку з очима сарни, шовковистим волоссям та довгими ногами? Що? А чим та ельфійка краща за мене? Тим, що на її вигляд ви перебираєте ногами, а на мій хочеться вам блювати? Подавіться такими аргументами. Я все одно виживу. Знаю, як. Бувши вовком, я бігав, вив та гризся з іншими за самку. Ставши мешканцем Новіграду, торгуватиму, плестиму кошики з лози, жебратиму чи крастиму, ставши одним із вас робитиму те, що звичайно чинить один із вас. Хтозна, може, навіть оженюся?
Відьми́н мовчав.
— Буде так, як я сказав, — спокійно вів далі Теліко. — Я виходжу. А ти, Геральте, не намагатимешся мене затримати, навіть не ворухнешся. Бо я, Геральте, якусь хвилю знав твої думки. В тому числі й ті, у яких ти не зізнаєшся, які приховуєш навіть від себе. Бо, щоб мене затримати, ти мусив би мене вбити. А в тебе думка про те, щоб холоднокровно мене вбити, викликає огиду. Правда?
Відьми́н мовчав.
Теліко знову поправив ременя лютні, відвернувся і рушив до виходу. Йшов сміливо, але Геральт бачив, що він пригинає шию і горбить плечі, очікуючи свисту клинка. Уклав меч до піхов. Доплер затримався на пів-кроці, оглянувся.
— Бувай, Геральте, — сказав. — Дякую тобі.
— Бувай, Дуду, — відповів відьми́н. — Щасти.
Доплер відвернувся та рушив у бік людного базару, бадьорою, веселою, гойдливою ходою Горицвіта. Так, як Горицвіт, різко помахував лівою рукою, так, як Горицвіт, щирив зуби до дівчат, котрих проминав. Геральт повільно рушив за ним. Повільно.
Теліко на ходу вхопив лютню, сповільнивши крок, взяв два акорди, при цьому вправно зігравши на струнах відому Геральтові мелодію. Ледь відвернувшись, заспівав.
Зовсім як Горицвіт.
— Повтори це Горицвітові, якщо запам’ятаєш, — крикнув. — А ще скажи йому, що «Зима» — недобра назва. Ця балада повинна називатися «Вічний Вогонь». Бувай, відьми́не!
— Гей! — почулося раптом. — Стій, фазане!
Теліко здивовано оглянувся. З-за ятки з’явилася Веспуля, сильно погойдуючи бюстом та міряючи його зловісним поглядом.
— За дівками зазираєш, баламуте? — засичала, гойдаючи все схвильованіше. — Пісеньки співаєш, вражий сину?
Теліко зняв капелюшка і поклонився, широко усміхаючись прикметним Горицвітовим усміхом.