— Знаю, який я насправді.
— Ти вразливий, — тихо сказала вона. — В глибині душі повний неспокою. Мене не обдурить твоє камінне обличчя і холодний голос. Ти вразливий і саме твоя вразливість змушує тебе боятися, що те, проти чого ти маєш виступити з мечем у руках, може мати свою правду, може мати моральну перевагу над тобою…
— Ні, Ессі, — повільно сказав він. — Не шукай у мені теми для зворушливої балади про внутрішньо роздвоєного відьми́на. Я б, може, і хотів, але це не так. Мої моральні дилеми замість мене розв’язує кодекс і виховання. Муштра.
— Не кажи так, — здригнулася вона. — Не розумію, чому ти намагаєшся…
— Ессі, — знову перебив він. — Я не хочу, щоб ти створила собі хибне уявлення про мене. Я не мандрівний лицар.
— Холодним та бездумним убивцею ти теж не є.
— Ні, — спокійно згодився він. — Не є, хоча дехто думає інакше. Але не моя вразливість чи шляхетність вдачі підносять мене над загалом, а пихата і зухвала гординя професіонала, певного своєї вартості. Професіонала, якому прищепили думку, що кодекс його професії та холодна звичка є доречнішою, аніж емоція, що вони захищають від помилки, яку можна зробити, заплутавшись у дилемах Добра і Зла, Порядку й Хаосу. Ні, Ессі. Це не я вразливий, а ти. Зрештою, цього вимагає твоя професія, правда? Це тебе занепокоїла думка, що симпатична на вигляд сирена, образившись, через розпач і помсту напала на шукачів перлів. Ти відразу ж шукаєш для сирени виправдання, пом’якшувальних обставин, жахаєшся від думки, що відьми́н, найнятий принцом, уб’є прекрасну сирену тільки за те, що вона зважилася піддатися емоціям. А відьми́н, Ессі, вільний від таких дилем. І від емоцій. Коли б навіть виявилося, ще це сирена, відьми́н її не вб’є, бо це забороняє кодекс. Кодекс розв’язує дилему за відьми́на.
Оченя глянула на нього, раптово шарпнувши головою.
— Будь-яку дилему? — швидко спитала.
Подумав — вона знає про Єнніфер. Знає про неї. Ех, Горицвіте, клятий пліткарю…
Вони дивилися одне на одного.
Що ховається у твоїх синіх очах, Ессі? Цікавість? Захоплення незвичайністю? Які ж вони, темні сторони твого таланту, Оченя?
— Вибач, — сказала вона. — То було дурне питання. І наївне. Воно містило підтекст, наче я повірила сказаному тобою. Повертаймося. Цей вітер пронизує наскрізь. Глянь, як спузирилося море.
— Бачу. Знаєш, Ессі, а це цікаво…
— Що цікаво?
— Я б дав голову на відріз, що камінь, на якому Агловаль зустрічається із сиреною, був ближче до берегу і більшим. А тепер його не видно…
— Це приплив, — коротко сказала Ессі. — Невдовзі вода сягне аж туди, під урвище.
— Аж туди?
— Так. Вода тут дуже сильно здіймається й опадає, значно більше десяти ліктів, бо тут, у тіснині та гирлі ріки, має місце так звана припливна луна чи як там вона зветься у мореплавців.
Геральт дивився в бік мису, на Драконячі Ікла, вгризені у ревучий, спінений прибій.
— Ессі, — спитав він. — А коли розпочнеться відплив?
— То що?
— Як далеко відступить море?
— А що… Ах, розумію. Так, ти маєш рацію. Відступить аж до лінії шельфу.
— Лінії чого?
— Ну, начебто полиці, яка утворює дно, пласкої мілини, що різко обривається на межі глибини.
— А Драконячі Ікла?
— Саме на межі.
— І до них можна буде дійти по сухому. Скільки часу я мав би?
— Не знаю, — Оченя зморщилася. — Треба б у тутешніх запитати. Але, Геральте, мені не здається, що це добрий задум. Глянь між Іклами та суходолом є скелі, весь берег порізаний затоками й фіордами. Коли розпочнеться відплив, там виникнуть узвози, котли, повні води. Не знаю, чи…
З боку моря, від ледве помітних скель до них долинув плюскіт. І голосний, співучий окрик.
— Біловолосий! — гукала сирена, що граціозно перестрибувала по гребені хвилі, збиваючи воду короткими й елегантними рухами хвоста.
— Ш’єєназ! — відгукнувся він, махаючи рукою.
Сирена підпливла до скель, вертикально зависла у спіненій, зеленій глибокій воді, обіруч відкинула назад волосся, одночасно демонструючи торс з усіма звабами. Геральт зиркнув на Ессі. Дівчина злегка почервоніла і, з виразом жалю та соромливості на обличчі, якусь мить дивилася на власні зваби, що ледве напинали сукенку.
— Де мій? — заспівала Ш’єєназ, підпливаючи ближче. — Він же мав бути тут.
— Був. Чекав три години й пішов.
— Пішов? — високою треллю здивувалася сирена. — Не чекав? Якихсь жалюгідних трьох годин не витримав? Я так і думала! Ні крихти жертовності! Ні крихти! Огидний, огидний, огидний! А ти що тут робиш, біловолосий? Прийшов прогулятися зі своєю коханою? Гарна з вас пара, от тільки ноги вас псують.