— Я спіткнувся об те гівно, — Горицвіт, ловлячи повітря, обтрусився, обіруч піднімаючи стікаючого водою великого плаского м’якуна у шкаралупі кобальтової барви, оброслій кудлами водоростей. — Їх там на сходах повно. Гарний колір має, правда? Давай, я запхну до твоєї торби, бо моя вже напхом напхана.
— Вилазь звідти, — буркнув розлючений відьми́н. — Горицвіте, негайно вилазь на полицю. Це не забавки.
— Тихо. Ти чув? Що це було?
Геральт чув. Звук долинав знизу, з-під води. Глухий і глибокий, хоча одночасно слабкий, тихий, короткий, уриваний. Звук дзвону.
— Дзвін, щоб його, — шепнув Горицвіт, вилазячи на полицю. — Геральте, я мав рацію! Це дзвін затопленого Ис, дзвін міста привидів, приглушений тягарем глибини. Це прóкляті нагадують нам…
— Ти врешті стулиш пельку?
Звук повторився. Значно ближче.
— … нагадують нам, — вів далі бард, викручуючи промоклі поли кубраку, — про свою страшну долю. Цей дзвін — то пересторога….
Відьми́н перестав звертати увагу на голос Горицвіта і переключився на інші органи чуття. Чув. Щось чув.
— Пересторога, — Горицвіт злегка висунув язик, як завжди, коли зосереджувався. — Пересторога, бо… гмм… Щоб не забули… гмм… гммм… гмммм… Склав!
Вода одразу ж біля відьми́на бухнула. Горицвіт вереснув. З піни виринала лупоока почвара, яка замахнулася на Геральта широким, зубатим, косоподібним клинком. Геральт мав у руці меч уже тоді, коли вода почала здійматися горбом, тепер лише впевнено крутнувся у стегнах і хльоснув почвару через обвисле лускувате підгорля. Відразу ж обернувся в другий бік, де воду збурювала ще одна, в чудернацькому шоломі, в чомусь, що нагадувало теліги із заіржавілої міді. Відьми́н широким замахом меча відбив вістря націленого в нього короткого списа і з розгоном, який дало йому це відбиття, різонув через рибо-зміїну зубасту морду. Відскочив у бік краю полиці, розбризкуючи воду.
— Горицвіте, тікай!
— Дай руку!
— Тікай, холера!
Наступне створіння зводилося із хвиль, свистячи кривою шаблею, яку тримало в зеленій кострубатій лапі. Відьми́н відбився спиною від наїженого мушлями краю скелі, ввійшов у позицію, але рибооке створіння не наближалося. На зріст воно було рівне Геральтові, вода теж сягала йому до пояса, але через гордовито наїжачений гребінь на голові та роздуті зябра здавалося більшим. Гримаса, що викривляла широку, озброєну зубами пащу, до ілюзії нагадувала жорстоку посмішку.
Створіння, не звертаючи уваги на два тіла, що здригалися у червоній воді, підняло свою шаблю, яку тримало обіруч за довге, без гарди, руків’я. Ще дужче їжачи гребінь та зябра, проворно закрутило клинком у повітрі. Геральт чув, як сичить і фуркоче легке вістря.
Створіння зробило крок уперед, посилаючи в бік відьми́на хвилю. Геральт зафуркотів мечем у відповідь, закрутив його млинком. І теж зробив крок уперед, приймаючи виклик.
Рибоокий вправно обернув довгі пальці на руків’ї й повільно опустив захищені черепаховим панциром та міддю руки, занурив їх аж по лікті, ховаючи зброю під водою. Відьми́н узяв меча обіруч — правою долонею одразу ж під гардою, лівою за ефес, підняв зброю вгору і дещо вбік, вище правого плеча. Дивився в очі страховиську, але то були опалізуючі очі риби, очі з райдужкою форми краплі, холодно і металічно поблискуючі. Очі, які нічого не виражали 1 не виказували. Нічого, що могло б попередити про напад.
Із глибини, з долу сходів, зникаючих у чорній безодні, долинали звуки дзвону. Все ближче, все виразніше.
Рибоокий кинувся вперед, вириваючи клинок з-під води, напав швидким, як думка, нижньобічним ударом. Геральтові просто пощастило, — він угадав, що удар буде завданий справа. Відпарирував вістрям, скерованим донизу, сильно викручуючи тулуб, відразу ж обернув меча, пласко в’яжучи його з шаблею страховиська. Тепер усе залежало від того, хто з них першим оберне пальці на руків’ї, хто перший перейде від плаского, статичного зчеплення клинків до удару, силу якого формували вони обидва, переносячи вагу тіла на потрібну ногу. Геральт знав, що вони обидва однаково швидкі.
Але в рибоокого пальці були довшими.
Відьми́н ударив його в бік, вище стегна, вивернувся у напівоберті, хльоснув, напираючи на клинок, без зусиль уник широкого та безвладного, розпачливого й незграбного удару. Страховисько, беззвучно розкриваючи риб’ячу пащу, зникло під водою, в якій пульсували темно-червоні хмари.
— Руку дай! Швидко! — вереснув Горицвіт. — Пливуть, ціла купа! Я їх бачу!