Коли він її обійняв, вона одразу ж перестала плакати, втерла сльози, сильно струшуючи головою і відвертаючись так, щоб він не міг побачити її обличчя. А потім пригорнулася до нього, міцно, притискаючи голову до грудей.
Трішки жертовності, подумав він, лише трішки жертовності. Адже це її заспокоїть, обійми, поцілунок, спокійні пестощі… Більше вона не хоче. А навіть якби хотіла, то й що? Трішки жертовності, дуже небагато жертовності, адже вона гарна і достойна… Коли б хотіла більшого… Це її заспокоїть. Тихий, спокійний, лагідний любовний акт. А я… А мені все одно, бо Ессі пахтить вербеною, не бузком і аґрусом, не має холодної, електризуючої шкіри, волосся Ессі — це не чорне торнадо блискучих кучерів, очі Ессі, гарні, м’які, теплі та сині, не палають холодним незворушним глибоким фіолетом. Потім Ессі засне, відверне голову, легенько відкриє рота. Ессі не усміхнеться тріумфально. Бо Ессі…
Ессі не Єнніфер.
І тому я не можу. Не можу змусити себе на оту дрібку жертовності.
— Прошу тебе, Ессі, не плач.
— Не буду, — вона дуже повільно відсунулася. — Не буду. Розумію. Інакше й бути не може.
Вони мовчали, сидячи обоє на сіннику, напханому гороховинням. Наближався вечір.
— Геральте, — раптом сказала вона, а її голос тремтів. — А може… Може, було б так, як із тим молюском, з отим дивним подарунком? Може, ми все-таки знайшли б перлину? Пізніше? Через якийсь час?
— Я бачу ту перлину, — із зусиллям сказав він. — Оправлену в срібло, у срібну квіточку з філігранними пелюстками. Я бачу її на твоїй шиї, на срібному ланцюжку, так, як я ношу свій медальйон. Це буде твоїм талісманом, Ессі, талісманом, який охоронить тебе від усякого злого.
— Мій талісман, — повторила вона, опускаючи голову. — Моя перлина, яку я оправлю в срібло і з якою ніколи не розлучуся. Мій клейнод, який я дістала замість… Чи такий талісман може принести щастя?
— Так, Ессі. Будь цього певна.
— Можна мені ще посидіти? З тобою?
— Можна.
Наближалися сутінки, смеркалося, а вони сиділи на сіннику, напханому гороховинням, у кімнатці на горищі, де не було меблів, лише цебро і не запалена свічка на підлозі, в калюжці застиглого воску.
Сиділи мовчки, у повній тиші, дуже довго. А потім прийшов Горицвіт. Вони чули, як він надходить, бренькає на лютні та приспівує. Горицвіт увійшов, побачив їх і нічого не сказав, жодного слова. Ессі, теж мовчки, встала і вийшла, не дивлячись на них.
Горицвіт не сказав жодного слова. Але відьми́н бачив у його очах непромовлені слова.
— Розумна раса, — замислено повторив Агловаль, сперши ліктя на бильці крісла, а підборіддя на кулаку. — Підводна цивілізація. Риболюди, що живуть на морському дні. Сходи, що ведуть у глибину. Геральте, ти мене вважаєш дідьчо довірливим принцом.
Оченя, яка стояла біля Горицвіта, люто пирхнула. Горицвіт недовірливо покрутив головою. Геральт зовсім не перейнявся.
— Байдуже мені, — тихо сказав він, — повіриш ти чи ні. Але попередити тебе — мій обов’язок. Човен, який наблизиться до Драконячих Ікол, або ж люди, які там з’являться під час відпливу, наражаються на небезпеку. Смертельну небезпеку. Якщо хочеш перевірити, чи це правда, хочеш ризикувати, — це твоя справа. Я просто попереджаю.
— Га, — раптом озвався урядник Целест, що сидів за Агловалем у віконній ніші. — Коли то такі страховиська, як ельфи альбо інші гобліни, то нам вони не страшні. Я боявся, що то гіршого щось, крий богове, зачароване. А з того, що відьми́н тлумачить, то наче морські потерчата-плавуни. Проти потерчат суть способи. Чував я колись, що один чародій миттю впорався з потерчатами на озері Мокряни. Влив у воду барильце магічного фільтру і вже було по тих засраних потерчатах. Сліду від них не зосталося.
— Правда, — озвався Друхард, який досі мовчав. — Сліду не зосталося. І від лящів, щупаків, раків та беззубок. Навіть ставковий бур’ян на дні згинув, а на березі вільшаник висох.
— Капітально, — глузливо сказав Агловаль. — Ото дякую за добру думку, Целесте. Ще якусь таку маєш?
— Ну, ніби воно так, — урядник побуряковів. — Троха перегнув магік чарівну паличку, троха задуже розмахався. Але ж, принце, і без магіків можна собі дати раду. Каже відьми́н, що битися з тими потворами можна і забити їх також можна. То війна, пане. Як давніше. Воно ж нам не дивота, нє? Жили по горах боболаки, а де вони тепер? По лісах товчуться ще дикі ельфи й дивожони, та і їм скоро гаплик буде. Відвоюємо своє… Як дідове наші…