— А перли щойно мої внуки побачать? — скривився князь. — Задовго чекати, Целесте.
— Ну, так зле не буде. Видається мені… Повім так: нехай з кожним човном ловців їде два човни лучників. Ураз навчимо тих потвор моресу. Навчимо страху. Правда, пане відьми́не?
Геральт холодно глянув на нього й не відповів.
Агловаль відвернув голову, демонструючи свій шляхетний профіль, закусив губи. Тоді зиркнув на відьми́на, мружачи очі та морщачи чоло.
— Геральте, — сказав, — ти завдання не виконав. Знову зіпсував справу. Не перечу, ти виявив добрі заміри. Але я за добрі заміри не плачу. Плачу за результат. За ефект. А ефект, даруй на слові, вийшов до дупи. Дупу ти й заробив.
— Славно, мостивий принце, — закпив Горицвіт. — Шкода, що вас не було там з нами, коло Драконячих Ікол. Може, ми з відьми́ном дали б вам шанс зустрітися з одним із отих, з моря, з мечем у руці. Може, тоді б ви зрозуміли, в чому річ, і перестали дражнитися з оплатою…
— Наче перекупка, — вкинула Оченя.
— Не маю заміру дражнитися, торгуватися чи дискутувати, — спокійно промовив Агловаль. — Як і казав, не заплачу тобі, Геральте, ні гроша. Умова звучала: ліквідувати небезпеку, ліквідувати загрозу, уможливити пошук перлів без ризику для людей. А ти? Приходиш і розповідаєш мені про розумну расу на морському дні. Радиш, щоб я тримався якнайдалі від місця, що дає мені прибуток. Що ти зробив? Начебто убив… Скількох?
— Неістотно, скількох, — Геральт ледь зблід. — Принаймні, для тебе, Агловалю.
— Саме так. Тим паче, що й доказів нема. Коли б ти приніс хоч долоні тих рибожаб, хтозна, може, я б виплатив тобі звичайну ставку, яку бере мій лісничий за пару вовчих вух.
— Що ж, — холодно відповів відьми́н. — Не залишається мені нічого іншого, окрім як попрощатися.
— Ти помиляєшся, — сказав принц. — Ще щось залишається. Постійна робота за добрі гроші та утримання. Посада і патент капітана моєї збройної варти, яка відтепер супроводжуватиме ловців. Може бути і не постійна, достатньо на час, доки ця начебто розумна раса набере настільки розуму, щоби триматися подалі від моїх човнів, щоб уникати їх як вогню. Що ти на це?
— Дякую, не скористаюся, — відьми́н скривився. — Мене така робота не влаштовує. Війни проти інших рас я вважаю ідіотизмом. Може. це добра розвага для знудьгованих і схильних до блазенства принців. Але не для мене.
— Ох, як гордо, — усміхнувся Агловаль. — Як зверхньо. Справді, відкидаєш пропозицію таким робом, якого не посоромився б і дехто з королів. Відмовляєшся від чималих грошей із міною багатія після ситого обіду. Геральте? А ти сьогодні обідав? Ні? А завтра? Післязавтра? Невисокі в тебе шанси, відьми́не, дуже невисокі. Навіть у звичайних умовах із заробітком сутужно, а тепер, із рукою на перев’язі…
— Як ти смієш! — тонким голосом крикнула Оченя. — Як смієш таке йому казати, Агловалю! Руку, яку він носить на перев’язі, йому розрубали, коли він виконував твоє завдання! Як ти можеш бути таким підлим…
— Припини, — сказав Геральт. — Припини, Ессі. Немає сенсу.
— Неправда, — гнівно кинула вона. — Сенс є. Хтось врешті мусив сказати правду в очі, тому принцові, який сам себе проголосив принцом, користаючи з того, що ніхто з ним не конкурував за титул на право володіння тим клаптем скелястого узбережжя, а який тепер вважає, що має право зневажати інших.
Агловаль почервонів та затис губи, але не сказав ані слова, не ворухнувся.
— Так, Агловалю, — продовжувала Ессі, стискаючи в кулаки тремтячі долоні. — Тебе розважає і потішає змога принизити інших, тішишся з пихатості, яку можеш виявити відьми́нові, що готовий життям важити за твої гроші. Але знай, що відьми́н сміється з твоєї пихи і твоїх принижень, що вони не справляють на нього ані найменшого враження, що він навіть не помічає їх. Ні, відьми́н не відчуває навіть того, що відчувають твої слуги й підданці, Целест і Друхард, а вони відчувають сором, глибокий та палючий сором. Відьми́н не відчуває того, що ми з Горицвітом, а ми відчуваємо огиду. Знаєш, Агловалю, чому це так? Я тобі скажу. Бо відьми́н знає, що він є кращим. Більше варт, аніж ти. І це дає йому силу, яку він має.
Ессі замовкла, опустила голову, не досить швидко, щоб Геральт не встиг помітити сльозу, яка зблиснула в куточку гарного ока. Дівчина торкнулася рукою квіточки, що висіла на її шиї, квіточки, всередині якої була велика блакитна перлина. Квіточка мала майстерні, плетені пелюсточки, зроблена була напрочуд уміло. Друхард, подумав відьми́н, упорався із завданням якнайкраще. Рекомендований ним ремісник зробив добру роботу. І не взяв із них ні гроша. Друхард заплатив за все.