— Ш’єєназ… — пронизливо зойкнув Агловаль, наближаючись до неї на колінах. — Кохання моє! Моя кохана… єдина… Отож врешті… То все-таки, Ш’єєназ!
Сирена зграбним жестом простягнула йому руку для поцілунку.
— Так. Бо я теж кохаю тебе, дурнику, а що то було б за кохання, якби кохаючий не був спроможний на трішки жертовності.
Вони виїхали з Брімефорду в ранній прохолодний ранок, серед туману, який пригашував яскраву червінь випливаючої з-за обрію кулі сонця. Від’їхали втрьох. Як і вирішили. Не розмовляли про це, нічого не планували, — просто хотіли бути разом. Якийсь час.
Залишили кам’янистий мис, попрощалися з уривистими, пошарпаними кліфами над пляжами, чудернацькими формаціями висічених хвилями і вітрами вапняних скель. Але, коли спустилися у квітучу й зелену долину Доль Аделятт, то далі мали в ніздрях запах моря, а у вухах гуркіт прибою та різкі, дикі крики чайок.
Горицвіт говорив не замовкаючи, без перерви, перестрибував із теми на тему і майже жодної не закінчував. Розповідав про Країну Браса, де дурний звичай наказує дівчатам берегти незайманість аж до заміжжя, про залізних птиць з острова Ініс Порхут, про живу і мертву воду, про смак та дивовижні властивості сапфірового вина, званого цііі, про королівських четвернят із Еббінгу, надокучливих дітиськ-розбишак, званих Пуці, Гріці, Міці та Хуан Пабло Васерміллер. Розповідав про модні в середовищі його конкурентів нові напрямки в музиці й поезії, що були, на думку Горицвіта, привидами, які симулювали органічні процеси.
Геральт мовчав. Ессі теж мовчала або відповідала напівсловами. Відьми́н чув на собі її погляд. Погляд, якого уникав.
Через ріку Аделятт вони переправилися поромом, причому мусили самі тягнути линви, бо перевізник був у стані патетично п’яної, мертвотно білої, застигло-тремтячої, вдивленої у прірву блідості, не міг пуститися стовпа, що підпирав навіс і якого він тримався обіруч, а на всі задані йому питання відповідав одним-єдиним словом, що звучало як «вург».
Край по той бік Аделятт відьми́нові сподобався — прирічні села переважно були огороджені гостроколом, а це давало певну надію знайти роботу.
Коли вони напували коней у раннє пополудня, Оченя підійшла до нього, користаючи з того, що Горицвіт кудись відійшов. Відьми́н не встиг кудись відійти. Вона застала його зненацька.
— Геральте… — промовила тихцем. — Я вже… не можу цього витримати. Це понад мої сили.
Він намагався уникнути необхідності глянути їй у вічі. Але вона йому цього не дозволила. Стояла перед ним, граючись блакитною перлиною, оправленою в срібну квіточку, повішену на шиї. Отак стояла, а він знову жалкував, що то не рибоокий із шаблею під водою.
— Геральте… Мусимо щось із цим зробити, правда?
Вона чекала на його відповідь. На слова. На трішки жертовності. Але відьми́н не мав нічого, чим міг би їй пожертвувати, знав про це. Не хотів брехати. А як насправді, то не міг, не мав сили завдати їй болю.
Ситуацію врятував Горицвіт, безвідмовний Горицвіт, що раптом з’явився. Горицвіт зі своїм безвідмовним тактом.
— А звісно, що так! — гарикнув і кинув до води кийок, яким розгортав шувар і височезну прирічкову кропиву. — А певне, що мусите щось з цим зробити, відкладати нíколи. Я не маю охоти приглядатися, що між вами діється. Чого ти від нього очікуєш, Паяцинко? Неможливості? А ти, Геральте, на що розраховуєш? На те, що Оченя прочитає твої думки, як… Як ота? І цим удовольниться, а ти комфортно промовчиш, не потребуючи нічого пояснювати, нічого проголошувати, нічого відмовляти? Не потребуючи відкриватися? Скільки часу. скільки фактів потрібно вам обом, щоби зрозуміти? І коли ви хочете зрозуміти одне одного, через кілька літ, у споминах? Та ж завтра, чорти його бери, ми вже розлучаємось! Богове, я вже маю вас обох аж доти, доти, о! Добре, послухайте, я собі зараз виламаю ліщинового прутика й піду порибалити, а ви матимете час тільки для себе, зможете все сказати одне одному. Скажіть собі все, постарайтеся одне одного зрозуміти. Це не так складно, як вам здається. А пізніше, на богів, зробіть це. Зроби це з ним, Паяцинко. Зроби це з нею, Геральте, і будь до неї добрим. А тоді, холера, або вам пройде, або…
Горицвіт різко обернувся й пішов, ламаючи очерет і лаючись. Зробив вудку з ліщинового прута та кінського волосу і рибалив, аж доки не почало смеркатися.
Коли він пішов, Геральт та Ессі довго стояли, спершись об почварну вербу, схилену над течією. Стояли, тримаючись за руки. Потім відьми́н говорив, говорив тихо і довго, а оченя Оченяти повне було сліз.