А потім, на богів, вони це зробили, вона і він.
І все було добре.
Наступного дня вони влаштували собі щось наче урочисту вечерю. В селі, через яке проїжджали, Ессі та Геральт купили оббіловане та випатране ягня. Горицвіт тихцем украв із городця за хатою часнику, цибулі та моркви. Від’їжджаючи, поцупили також казанок із плоту за кузнею. Казанок був трохи дірявим, але відьми́н залютував його Знаком Ігні.
Вечеря відбулася на поляні, у глибині пущі. Вогонь весело потріскував, казанок булькотів, Геральт дбайливо мішав у ньому кописткою, зробленою з обчищеного вершечка ялинки. Горицвіт чистив цибулю і шкріб моркву. Оченя, яка нічого не тямила в куховарстві, уприємнювала їм час, граючи на лютні та співаючи сороміцькі куплети.
То була урочиста вечеря. Бо вранці вони розлучались.
Уранці кожен із них мав вирушити своєю дорогою, шукаючи те, що вони й так уже мали. Але не знали, що мають, навіть не здогадувалися. Не здогадувалися, куди заведуть їх дороги, що ними мали вирушити вранці. Поодинці.
Коли вони переїлися, перепилися пивом, дарованим їм Друхардом, попліткували та посміялися, Горицвіт з Ессі влаштували співоцьке змагання. Геральт, із долонями під головою, лежав на посланні зі смерекових гілок та думав, що ніколи не чув таких гарних голосів і так само гарних балад. Думав про Єнніфер. Думав про Ессі. Мав передчуття, що…
На завершення Оченя проспівала разом із Горицвітом славний дует Цинтії та Вертвема, чудову пісню про кохання, яка починалася словами: «Я не одну вже вилила сльозу…» Геральтові здалося, що навіть дерева схилилися, слухаючи їх обох.
Потім Оченя, пахнуча вербеною, лягла обіч нього, втиснулася йому під пахву, вкрутила голову на груди, зітхнула, може, двічі та спокійно заснула. Відьми́н заснув значно, значно пізніше.
Горицвіт ще довго сидів сам, вдивляючись у догораюче багаття й тихо побринькуючи на лютні.
Почалося з кількох тактів, які склалися у доладну спокійну мелодію. Вірш, що пасував до мелодії, творився одночасно з нею, слова зливалися з музикою, залишалися в ній наче комахи в золотопрозорих грудках бурштину.
Балада розповідала про одного відьми́на та одну поетку. Про те, як відьми́н і поетка зустрілися на березі моря, серед крику чайок, як покохалися з першого погляду. Про те, яким гарним і сильним було їхнє кохання. Про те, що ніщо, навіть смерть, не було спроможне знищити те кохання і розділити їх.
Горицвіт знав: мало хто повірить в історію, яку розповідала балада, але не переймався тим. Знав — балади не для того пишуть, щоб їм вірили, а щоб ними зворушувались
Кількома роками пізніше Горицвіт міг поміняти зміст балади, написати про те, що трапилося насправді. Але не зробив цього. Справжня історія нікого б не зворушила. Хто хотів би почути, що відьми́н та Оченя розлучилися і вже ніколи, жодного разу не побачилися? Про те, що Оченя померла від віспи під час шаліючої у Визимі епідемії? Про те як він, Горицвіт, виніс її на руках з-поміж спалюваних на вогнищах трупів і поховав далеко від міста, в лісі, самотню та спокійну, а разом з нею, як просила, дві речі — її лютню та блакитну перлину. Перлину, з якою вона ніколи не розлучалася.
Ні, Горицвіт зберіг першу версію балади. Але однаково ніколи її не заспівав. Ніколи. Нікому.
Над ранком, ще в темряві, до таборища підкрався голодний і лютий вовкулака, але побачив, що це Горицвіт, тож послухав якусь мить і пішов собі.
Меч приречення
Першого трупа він знайшов близько полудня.
Вигляд убитих рідко зворушував відьми́на, куди частіше він дивився на останки цілком байдуже. Але цього разу не був байдужим.
Хлопцеві було близько п’ятнадцяти років. Лежав навзнак, із широко розкинутими ногами, на його вустах застигла наче здивована гримаса. Попри це, Геральт знав: хлопець загинув майже одразу, не мучився і, найпевніше, навіть не збагнув, що помирає. Стріла влучила в око, глибоко пробила череп — аж до потиличної кістки. Стріла була оперена смугастими маховими перами фазанихи, зафарбованими на жовто. Її древко стирчало над волотями трав.
Геральт роздивився, швидко і без зусиль знайшов те, що шукав. Другу стрілу, достоту таку саму, застряглу в стовбурі сосни, десь на шість кроків позаду. Знав, що трапилося. Хлопець не зрозумів перестороги, злякався, почувши свист і стукіт стріли, та побіг у неправильному напрямку. В бік тієї, що наказувала йому зупинитися й негайно відступити. Шипучий, зміїний і перистий свист, короткий стукіт наконечника, що врізався в дерево. Цей свист і цей стукіт казали — людино, ані кроку далі! Геть, людино, негайно забирайся із Брокілону. Ви, люди, здобули весь світ, весь його заповнили, всюди принесли те, що називаєте сучасністю, еру змін, те, що звете прогресом. Але нам тут ваш прогрес не потрібен. Ми не бажаємо принесених вами змін. Ми не бажаємо нічого принесеного вами. Свист і стукіт. Геть із Брокілону!