Ліг біля дівчинки, накрив її своєю ковдрою.
— Спи, — сказав. — Спи, маленька сирітко.
— Ще чого! — відбуркнула вона. — Я принцеса, а не сирітка. І бабуся в мене є. Моя бабуся королева, ти собі не думай. Коли я їй скажу, що ти мене хотів ременем побити, вона тобі накаже голову відрізати, побачиш.
— Ой лелечки! Цирі, змилуйся!
— Ще чого!
— Адже ти добра дівчинка. Як відрізати голову, то це дуже болить. Правда, що ти нічого не скажеш?
— Скажу.
— Цирі.
— Скажу, скажу, скажу! Що, забоявся, ага?
— Ой лелечки. Знаєш, Цирі, як людині відріжуть голову, то від цього можна навіть померти.
— Смієшся?
— Хіба ж я смію?
— Ще забоїшся, побачиш. З моєю бабусею нема жартів, як тупне ногою, то найбільші вояки і лицарі падають на коліна, я сама бачила. А як хтось неслухняний, то шах-мах, і голови нема.
— Як я боюся! Цирі?
— Гм?
— Напевно, тобі відріжуть голову.
— Мені?
— Звісно. Це ж твоя бабуся королева умовилася про шлюб із Кістріном і вислала тебе до Вердену, до Настрога. Ти була неслухняною. Як тільки повернешся… Шах! І голови нема.
Дівчинка замовкла, навіть перестала вертітися. Він чув, як вона цмокає, кусаючи нижню губу зубками, як тягає закладеним носом.
— Неправда, — сказала. — Бабуся не дозволить відрізати мені голову, бо… Бо це ж моя бабуся, ні? Еее, щонайбільше дістану по…
— Ага, — засміявся Геральт. — З бабусею нема жартів? Вже бувала різка в роботі, так?
Цирі сердито пирхнула.
— Знаєш що? — сказав. — Розповімо твоїй бабусі, що я вже тебе відлупцював, а двічі за ту саму провину карати не можна. Домовилися?
— Ти, певно, дурний! — Цирі звелася на ліктях, шелестячи галуззям. — Як бабуся почує, що ти мене побив, то зразу тобі відріжуть голову.
— Тобі що, таки жаль моєї голови?
Дівчинка замовкла, знову шморгнула носом.
— Геральте…
— Що, Цирі?
— Бабуся знає, що я мушу повернутися. Не можу бути ніякою княгинею, ані дружиною того дурного Кістріна. Я мушу повернутися, — і вже.
Мусиш, подумав він. Та, на жаль, це ні від тебе, ні від твоєї бабусі не залежить. Залежить лише від настрою старої Ейтне. І від мого вміння переконувати.
— Бабуся знає, — казала далі Цирі. — Бо я… Геральте, поклянися, що нікому не скажеш. Це страшна таємниця. Страшенесенька, кажу тобі. Клянися.
— Клянуся.
— Добре, скажу. Моя мама була чарівницею, не думай. А мій тато був зачарований. Це все мені одна няня розказала, а як бабуся довідалася, то був страшний скандал. Бо я приречена. Обіцяна, знаєш?
— Кому обіцяна?
— Не знаю, — схвильовано сказала Цирі. — Але я приречена. Так няня казала. А бабуся сказала, що не дозволить, що швидше цей хорел… хорремий замок завалиться. Розумієш? А няня сказала, що хоч би що то було, а воно проти приречення не допоможе. От! А потім няня заплакала, а бабуся розкричалася. Бачиш? Я приречена. Не буду дружиною дурного Кістріна. Геральте?
— Спи, — він позіхнув так, аж щелепа затріщала. — Спи, Цирі.
— Розкажи мені казку.
— Що?
— Казку розкажи! — пирхнула вона. — Як же я засну без казки? Давай, розказуй!
— Та не знаю я, до сто копанок чортів, жодної казки. Спи.
— Не вигадуй. Знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі не розказував казок? З чого ти смієшся?
— Ні з чого. Щось згадав.
— Ага! Бачиш? Ну, розказуй.
— Що?
— Казку.
Він засміявся знову, підклав руку собі під голову, дивлячись на зорі, які поморгували з-за гілок над їхніми головами.
— Був собі колись… кіт — розпочав. — Такий звичайний смугастий мишолов. І одного разу пішов той кіт, сам-самісінький, в далеку мандрівку до страшного темного лісу. Йшов… Ішов… Ішов..
— Ти тільки не думай, — муркнула Цирі, тулячись до нього, — що я засну, доки він дійде.
— Тихо, мала. Так… Ішов, ішов, — та й зустрів лиса. Рудого лиса.
Бренн зітхнула і лягла коло відьмина з другого боку, теж злегка притулившись.
— Ну, — шморгнула носом Цирі. — Розказуй, що було далі?
— Подивився лис на кота. Ти хто? — питає. — Я кіт, — відказує кіт. — Ха, — каже лис, — а не боїшся ти, коте, волочитися по лісі сам-самісінький? А що буде, як король виїде на лови? З собаками, з загоничами на конях? Кажу тобі, коте, — говорить лис, — лови — то страшенна біда для таких, як ми. Ти маєш шубку, я маю шубку, ловці-молодці ніколи нас не помилують, бо ловці мають наречених і коханок, а їм лапки мерзнуть і шиї, от і роблять з нас ковніри й муфти для тих дівчат, їм на одежу.