— Не хвилюйся, — перестеріг його відьми́н, — а то ще кровотечу дістанеш. Як ти тут опинився, так швидко?
— А біда його знає, я переважно був без тями. Влили мені якусь паскудь до рота. Силоміць. Затисли носа і… Сором, псяча мати…
— Завдяки тому, що вони влили, ти живий. Вони тебе принесли сюди?
— Волочили на санях. Я питав про тебе, не казали нічого. Вже думав, що пригостили тебе стрілою. Ти так раптово тоді зник. А тут ти — цілий-здоровий, навіть не спутаний, ще й врятував принцесу Циріллу… Побий мене грім, ти всюди впораєшся, Геральте, завше падаєш на чотири лапи, як кіт.
Відьми́н усміхнувся і нічого не відповів. Фрешенет тяжко закашляв, відвернув голову, сплюнув рожевою слиною.
— Атож, — додав. — А те, що мене не прикінчили, теж, певно, твоя заслуга. Вони тебе знають, холерні дивібаби. Це ти вже вдруге рятуєш мене з нещастя.
— Облиш, бароне.
Фрешенет, стогнучи, спробував сісти, але дав собі спокій.
— З мого баронства гівно зостало, — сапнув. — Бароном я був у Гаммі. А тепер я щось наче воєвода в Ервилла, у Вердені. Себто, був. Навіть якщо викараскаюся якось з цього лісу, то у Вердені для мене місця нема, хіба що на ешафоті. Це з моєї руки і сторожі драпонула ця мала ласичка, Цирілла. Ти думаєш, ми через власну фантазію утрьох рушили до Брокілону? Ні, Геральте, я теж драпав, на милосердя Ервилла міг тільки тоді розраховувати, якби привів її назад. Ну і, врешті, ми наткнулися на клятих дивібаб… Якби не ти, я б у тій ямі здох. Ти знову мене врятував. Приречення, ясно, як день.
— Ти перебільшуєш.
Фрешенет покрутив головою.
— Приречення, — повторив. — Так уже воно мало бути наперед записано, відьми́не, що ми знову зустрінемося. Що ти знову мою шкуру порятуєш. Пам’ятаю, так у Гаммі казали після того, як ти зняв із мене ті пташині чари.
— Це випадок, — холодно сказав Геральт. — Випадок, Фрешенете.
— Який там випадок. Дідько, коли б не ти, я б досі, напевно, був бакланом.
— Ти був бакланом? — схвильовано скрикнула Цирі. — Справжнім бакланом? Птахом?
— Був… — вищирив зуби барон. — Зачарувала мене одна… дівка… Шляк би її трафив… Через помсту.
— Ти, певно, їй шубки не дав, — припустила Цирі, морщачи носа. — На ту… муфту.
— Була інша причина, — ледь зашарівся Фрешенет, а потім грізно глипнув на дівчинку. — Але що тебе то обходить, ти, жовторота!
Цирі скорчила ображену міну і відвернула голову.
— Так, — відкашлявся Фрешенет. — Про що це я… А, про те, як зняв з мене чари у Гаммі. Коли б не ти, Геральте, то я б залишився бакланом до кінця життя, літав би довкола озера і обпаскуджував галузки, дарма сподіваючись, що порятує мене сорочка з кропив’яного полотна, ткана моєю сестричкою із запалом, вартим ліпшої справи. Дідько, як згадаю ту її сорочку, маю охоту когось копнути. Та ідіотка…
— Не кажи так, — усміхнувся відьми́н. — Вона мала якнайкращі наміри. Її погано поінформували, от і все. Кружляє безліч безглуздих міфів про зняття вроків. Тобі ще, Фрешенете, пощастило. Вона могла звеліти тобі скупатися у киплячому молоці. Я про такий випадок чув. А сорочка з кропиви, хоч як на те дивись, мало шкідлива для здоров’я, навіть якщо й малопомічна.
— Га, може, і правда твоя. Може, я від неї надто багато вимагаю. Еліза завше була дурненькою, з дитинства була дурненькою і гарною, дійсно, чудовий матеріал на королівську жону.
— Що таке чудовий матеріал? — спитала Цирі. — І чому на жону?
— Я ж казав, жовторота, не пхай носа. Так, Геральте, поталанило мені, що ти тоді з’явився у Гаммі. І що мій любий шуряк король схильний був видати ті пару дукатів, які ти зажадав за зняття вроків.
— Знаєш, Фрешенете, — сказав Геральт, усміхаючись іще ширше, — що чутка про цю подію розійшлася світами?
— Правдива версія?
— Не зовсім. По-перше, тобі додали десятьох братів.
— Ну ні! — барон підвівся на лікті, закашляв. — То, разом із Елізою, було нас дванадцятеро? Що за кляте ідіотство! Моя мамуся не була кролицею!
— Це ще не все. Вирішили, що баклан не досить романтичний.
— Що правда, то правда. Нічого романтичного в ньому немає, — барон скривився торкаючись грудей, обв’язаних ликом та пасмами березової кори. — І на що ж я був заклятий, згідно з оповіддю?
— На лебедя. Себто на лебедів. Вас же було одинадцятеро, не забувай.
— А чим, зараза францувата, лебідь романтичніший від баклана?