Кірстен Бойє
І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, — і вбив його.
Усіх мешканців і симпатиків Гамбурзької гавані, старого міста й Шпайхерштадту, прошу не судити мене надто суворо за можливі географічні неточності, що могли вкрастися до цієї повісті. Ймовірні дрібні помилки не впливають на загальну правдивість оповіді.
Дійові особи
Йоганнес, дванадцятирічний хлопчик, мешкає з матір’ю і морською свинкою Поллілі поблизу гамбурзької гавані.
Брітта, його мати. Вдень вона здобуває освіту, вечорами заробляє на прожиття, працюючи офіціанткою, і часом виявляє неабияку енергійність. Ліна, Йоганнесова найкраща подруга ще від дитячого садка.
Томас, Лінин батько й давній друг Брітти та Йоганнеса, наразі, на жаль, безробітний і без шеляга в кишені.
Пан Їделунґ, новий сусід, з яким швидко заприятелювала Брітта.
Пан Покашиїнський, сусід, із котрим Брітта, мабуть, ніколи не заприятелює; можливо, навіть злочинець.
Пан Країдлінґ, учитель англійської, який всякчас допікає Йоганнесові.
Кевін, дев’ятикласник із Йоганнесової школи, який зі своєю зграєю тероризує молодших школярів.
Патрик і Саша, його друзяки.
Матевка, гангстер, що безчинствує в гамбурзькому Шпайхерштадті.
Нісс, який на свій тринадцятий день народження збагнув, що його батько щось приховує. Ведур, його батько, винахідник, якого медлевінґери віддавна вважають божевільним.
Мунна, Ніссова мати, втручається хоч і пізно, проте рішуче.
Моа, одинадцятирічна Ніссова подружка, не бажає ставати лі-феєю, хоч це і її покликання.
Антак, хранитель історії.
Торіл, його син.
Король, садівник-страдник і друг Ведура.
Королева, що мусить постійно носити за своїм мужем корону.
Ретяк, Айлісс і Артабак, яких знайдено непритомними біля священного гаю і які нічого не пам’ятають.
Частина перша
З дороги — і в дорогу
1
У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.
— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?
— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…
— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?
Напарник затягнувся цигаркою.
— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.
— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!
— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.
— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.
Позаду залунали нетерплячі гудки.
— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?
— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!
— Твоя правда, — погодився водій.
Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.
— Нарешті приповзли, — неприязно кинув він.
Нісс, сидячи навпочіпки на галявині в траві, вмочив пензлика у фарбу.
— Будь ласка, Ведуре! — сказав він. — Чому ти неодмінно хочеш це зробити? Адже досі ти якось без цього обходився!
Батько засміявся.