— Мій любий Ніссе! — вигукнув, скочивши на рівні ноги, король. — Яка це радість — бачити тебе, мій хлопче!
Залунали оплески, але Нісс знав, що всі перешіптуються, прикриваючи рота руками. Де, де Ведур? Невже схибнутий винахідник уже взагалі з глузду з’їхав, що забув навіть про Великий День свого рідного сина?
Король нахилився до Ніссового вуха.
— Урочистий вигляд! — прошепотів він. — Ти можеш! Крокуй повільно! З гідністю, Ніссе! Це ж твій Великий День!
Нісс кивнув.
— Ну, то починаємо! — промовив король. Нісс розчув, як той тихо зітхнув, коли спробував підхопити свою вовчу шкуру. — Чи міг би ти?.. Так, красно дякую, Ніссе. Ця паскудна штука так і норовить зісковзнути мені з пліч! — Очима пошукав дружину. — Королево? Чи не в тебе часом…
— Ось вона! — обізвалася королева і всміхнулася Ніссові осяйною усмішкою. — Всього тобі найкращого, Ніссе! Ось твоя корона, королю. Ти знову забув її в теплиці. Я вже й не знаю, як мені привчити тебе до порядку.
Король вдячно усміхнувся дружині.
— Як я виглядаю? — запитав він, абияк надягаючи корону на голову.
Королева поправила, щоб корона сиділа рівненько посередині. Тоді обдивилася свого мужа вимогливим оком.
— Статечно! — підбадьорливо мовила вона. — Ти маєш королівський вигляд. Твій народ уже чекає на тебе!
Король кивнув Ніссові і поволі, з високо піднесеною головою, пішов поміж столів на середину майдану. Музика вщухла на мить, а тоді заграла з новою силою. Музиканти виконували святковий гімн медлевінґерів, урочистий і поважний. Десь аж посередині мелодії залунали й радісні тони.
Нісс намагався ступати якомога поважніше. Але насамперед він старався ні на кого не дивитися. Як він тут, перед усім селом, отримає свою фібулу, якщо безперестанку думатиме про те, що крутиться в їхніх головах? Ну, про те, що той схибнутий винахідник тепер уже зовсім з глузду з’їхав.
— Мої любі медлевінґери! — вигукнув король, обіруч тримаючи вовчу шкуру. — Дорогі мої громадяни! Ви ж усі знаєте, чи не так, з якої нагоди ми сьогодні тут… Отже, ми зібралися тут сьогодні заради… Ведурового сина, заради нашого Нісса, який сьогодні відзначає — вийди наперед, Ніссе! — свій тринадцятий — чи не так? — день народження.
На майдані знову залунали оплески, та такі гучні, що заглушили навіть святковий гімн. Але Нісс не підводив голови. Не дивитися вгору. Не дивитися на них усіх!
— Це ж сьогодні, Ніссе… — заговорив знову король, намагаючись правою рукою непомітно витягнути щось зі своєї правої кишені. — Отже, сьогодні, чи не так…
Тут він спантеличено витяг правицю. Тепер усі побачили: король щось шукає. «Ні! — подумав Нісс. — Тільки не це! Всі святі духи, не допустіть, щоб ще й король забув мою фібулу!»
— Отже, сьогодні… — повторив король, і Нісс побачив, що того охоплює дедалі більше занепокоєння. — …сьогодні твій великий день. На жаль, наш любий Ведур не може — чи не так? — бути присутнім тут, аби передати тобі твоє слово, мій любий Ніссе, бо він у важливій справі… Але принаймні я…
Поміж столами виникло якесь сум’яття. Маленька товстенька королева, хитаючи головою, вибігла на середину майдану й тицьнула королю щось у руку.
— Ти ж поклав її на свій таріль! — повідомила вона, і то досить голосно, так, що розчули гості за передніми столами. — Була вся в крихтах, то я обтрусила.
— Дякую! — шепнув король і знову звернувся до свого народу. — Але принаймні я, — вигукнув він, тримаючи фібулу в руці, — я, твій король, прийшов сюди, аби передати тобі, як велить звичай, твою фібулу, з якою ти віднині, й це свята правда, стаєш дорослим чоловіком!
Дехто в юрбі засміявся, але то був дружній сміх. У цьому місці церемонії гості завжди сміялися.
Нісс ступив крок до короля й подивився йому в очі. Давно колись посвячувані мусили вклякати перед королем, що вручав їм фібули, й перед батьком, який передавав їм слово. Але тоді Великий День був, звісно, чимось важливішим, якщо можна вірити переказам. Адже з фібулою і словом, яке в родинах передавалося від батька синові, від матері — доньці, посвячувані отримували особливі сили, про які до того дня ніхто не міг сказати, в чому саме вони полягають. Отоді, можливо, і було задля чого ставати навколішки. А тепер, коли Великий День давно став лише приводом для спільного святкування, Ніссові це здавалося дивацтвом — падати на коліна перед королем.