Їделунґ підійшов до господині й поклав біля її чашки помаду.
— Випало, мабуть, із твоєї сумочки вчора ввечері, — пояснив сусід. — Це ти про того, що там надворі?
— Про Покашиїнського, — кивнула вона.
— Про злочинця! — підморгнув Їделунґ Йоганнесові. — Чи не так?
Йоганнесові чогось зовсім не було смішно.
— Хоче зробити з мого садка громадський променад! — пояснила Брітта. — Все вже гарненько так розпланував: ані кущика, ані жодної тобі рослини. Всі двори, мовляв, мають бути сірі!
— Так, і мені буде з того вигода! — посміхнувся Їделунґ. — Коли подвір’я стане громадським.
— Дуже дотепно! — пирхнула Брітта.
— Я трішки пожартував, — вибачився Їделунґ. — Вимостити плитами, як на мене, — гидота. І до того ж мені куди миліше було би приходити на запрошення чарівної власниці садка на невеличку приватну бесіду, аніж крокувати з ключем через підвал до громадського пляцу.
— А саме так воно і буде, — понуро запевнила Брітта. — Він швидко все зробить, ось побачиш. Голі плити, голий двір.
Знову подзвонили в двері.
— Якщо там Покашиїнський, то міцно тримайте мене, аби я його не покалічила! — попросила Брітта.
— Тату! — скрикнула у передпокої Ліна. — Звідки ти дізнався, що я тут?
— Та нізвідки не дізнався! — сказав Томас, заходячи до кухні. — Привіт, Брітто. Привіт, Йоганнесе. Привіт… — і зробив вичікувальну паузу.
— Їделунґ, — відрекомендувався Їделунґ, ледь помітно вклонившись. — Я недавно оселився в цьому будинку.
— Привіт, — мовив Томас, оглядаючи нового сусіда Брітти з голови до п’ят. — Брітто, я тільки хотів тобі розповісти…
— Вона щось крутить із цим типом? — пошепки запитала Ліна.
— Дурниці! — сердито заперечив Йоганнес.
Томас витяг щось із кишені своєї куртки.
— Я оце був на біржі праці, й мені дали місце. Ось посвідчення, — і показав маленьку, складену вчетверо цидулку. Із тихим «дзень!» на підлогу випала безформна штука з чорного металу.
— Чого ж це ти так жмакаєш документ? — дорікнула Брітта. — Як ти подаси це де-небудь?
Йоганнес нахилився й підняв ту річ.
— Прошу! — подав Томасові. — Лагодив свого мопеда?
— Дякую! — нетерпляче кивнув Томас і, не дивлячись, запхав ту деталь назад до кишені. — Ну, не так уже й жмакаю. Можу й розпрасувати.
— Праскою! — повторила Брітта, стукаючи себе пальцем по чолі.
— Щось сталося? — поцікавився Томас.
— Та хочуть забрати у неї садочок! — повідомила замість Брітти Ліна. — Один сусід вже все й виміряв. Подвір'я заасфальтують, і тоді воно належатиме всім мешканцям будинку.
Томас ступив крок до другого стільця, що стояв біля стола, але зупинився.
— А що, коли й справді воно належить усім? — обережно поцікавився він.
— Ти справжній друг! — вигукнула Брітта. — Красно дякую!
— Мабуть, я вже піду, — подав голос пан Їделунґ. Вигляд він мав трохи невеселий, так ніби ця суперечка була йому прикрою. — Бувай, Брітто. І не піддавайся. Ми ще поговоримо про це — певен, що все можна якось залагодити.
І, зачинивши за собою двері, вийшов.
— То й ми підемо, — сказав Томас. — Ходімо, Ліно. Бувай, Брітто. Все буде гаразд.
Брітта навіть рота не розтулила, щоби попрощатись.
— Чому ти до нього на ти? — спитав Йоганнес.
Решту завдань з англійської він зробив самостійно. Не такі вони вже й складні, як з’ясувалося, — варто лише ввійти в роботу.
— Тому що він так називається, — неприязно відказала Брітта.
— Відколи? — допитувався Йоганнес.
— Відколи народився, здається мені, — відповіла Брітта. — Він не просто Курт, а Курт Аполлон. Декотрі батьки дають своїм дітям доволі немилозвучні імена. Я мушу їхати. Робота не чекає.
— Я питаю, відколи ти до нього так звертаєшся! — наполягав Йоганнес. — Ще й не знаючи, що він за один!
— Від учорашнього вечора, мій пане! — мовила Брітта й зникла у лазничці. Крізь прочинені двері хлопець бачив, як мати умивається, підмальовує тушшю вії. — Він зовсім не такий страшний, як тобі здається.
— А бельгійська шафа? — не вгавав син.
Брітта витерла паперовою серветкою попід очима, де розмастилася туш.
— Якщо людині хочеться збирати антикваріат, то що в цьому такого? — відповіла запитанням на запитання. — Що в цьому поганого?
Йоганнес знизав плечима. Іноді його вражало, як швидко Брітта може міняти власну думку.
— То він видається тобі приємним? — обережно запитав він.