Ніс задивився на стежку.
— І що б це могло бути? — запитав він. — Ти щось відчуваєш, як відчувають лі-феї? Чи як?
— Є стільки всякого на світі, — жалібно прошепотіла Моа. — Стільки всякої страшної всячини, Ніссе!
Той витріщився на неї.
— І що ти зробила би на моєму місці? — запитав за мить. — Як би ти вчинила, коли б десь пропав твій батько?
Моа втупилася в землю. Тоді подивилася йому просто у вічі.
— Я вчинила б так само, як і ти! — твердо вимовила дівчинка. — Подалася б його шукати.
Нісс кивнув.
— Я піду з тобою, Ніссе, — сказала Моа, поклавши руку йому на плече — на одну лише мить. — Принаймні це я можу зробити: піти з тобою. Мені саме пора розпочати лі-фейську підготовку.
— Тоді нікому буде й сказати Мунні, що я надумав зробити, — заперечив Нісс.
Моа засміялася.
— Гадаєш, вона й так не здогадається? — запитала вона.
Дуже рідко Ведур-винахідник дозволяв синові навідувати його у майстерні. Мовляв, його праця потребує тиші й спокою — більше тиші й спокою, ніж Нісс міг би собі уявити. Коли ж Ведур усе-таки запрошував Нісса до себе, майстерня вражала чистотою і порядком. Тут було більше ладу, ніж у Мунни на кухні. Це було таке приміщення, де ніщо не наводило на думку, ніби тут працює винахідник, який і пиляє, і рубає, і плавить, і свердлить, і молотком стукає, аж поки врешті-решт постануть довершені пристрої, призначення яких могло бути безглузде, але зовнішній вигляд тішив око бездоганною досконалістю форми.
Саме такою постала й нині перед дітьми майстерня. У холодному сяйві повні вони побачили стіл, велику шафу, полиці. На полицях стояли Ведурові винаходи: зорова скринька, вимішувач, самговір, нагрівач води, штука-наплатівки, денносвіти й розмовна машина.
— Усе на місці! — здивувався Нісс, мимоволі стишуючи голос. — А я думав: він щось таки візьме з собою!
Моа кивнула.
— Який лад! — захоплено мовила дівчинка. — Так чистенько!
— А ти гадала, що як божевільний, то й не здатен навести лад? — пирхнув Нісс. — Ви всі вважаєте, ніби він із глузду з'їхав! Але щось тут є таке, про що й король знає! Таємниця! Щось таке…
Моа пройшлася по напівтемному приміщенню. Відчинила дверцята шафи. Ковзнула пальцем по всіх пристроях, виставлених на полиці. А тоді кивнула.
— Він їх тут не створював! — виснувала дівчинка. — Ніколи в житті!
— Що? — спантеличено перепитав Нісс. — Як це? Ти ж їх усі бачиш, ці винаходи? Чи ні? Ось вони ж стоять, перед тобою!
Моа знизала плечима.
— А де його пилка? — запитала вона. — Де рубанок, котрим він мав би надати гладенького вигляду тій дивовижній масі, з якої виготовлено більшість цих пристроїв? Де молоток? Де він плавив метал?
— Не знаю! — щиро признався Нісс.
— А оті аркуші ти бачив? — далі допитувалась Моа.
На столі лежав стосик паперу — такого лискучого паперу Нісс у житті ще не бачив! Охайно списаний і рівненько складений, краєчок до краєчка.
Нісс нахилився, щоб краще роздивитись.
— Вітрове колесо! — мовив хлопець. — Це Ведурові креслення!
— І він отак пише? Це його почерк? — запитала Моа.
Нісс знову задивився на верхній аркуш. Рівними рядочками стояли там крихітні літери, всі однакового розміру, охайно вишикувані, ніби вивела їх не рука живої істоти, а якась машина. Якщо взагалі можна щось таке уявити…
— Не знаю! — прошепотів хлопець.
— Ніссе! — занепокоєно сказала дівчинка. — Я не знаю, що це таке. Але тільки не майстерня. Що завгодно, тільки не майстерня, Ніссе!
Хлопець зіщулився.
— Але ж він усі свої пристрої…
— Знаю, — запевнила Моа. Вона присіла біля нього навпочіпки. — Розкажи мені все, що ти знаєш, — попросила вона.