Нісс похитав головою.
— Але ж я нічого не знаю! — прошепотів він.
— То розкажи все, про що здогадуєшся!
— Отже, він подався на пошуки Антака… — протягла Моа, коли Нісс замовк.
Нісс кивнув.
— Існує щось таке, про що знають Антак, Ведур і король, — задумливо провадила Моа. — І воно пов’язане з тим, що Антак є хранителем історії.
Нісс знову кивнув. Про такий зв’язок речей він досі й не думав.
— Тобто існує знання про минуле, — бурмотіла далі Моа. — І він висував такі вимоги, які король не хотів виконувати. Через це саме, здається, він розсварився і з Ведуром. А тепер зник.
— Це нам якось допоможе? — запитав Нісс.
Моа знизала плечима.
— Вони ж говорили про гору, про щось нагорі, — провадила вона. — Хіба не ти розповів це? Що Антак має перебувати десь нагорі. Туди ж таки збирався і Ведур.
— Саме так, — погодився Нісс. Він весь аж бринів від напруження. — Але де ж воно, це нагорі, Моа? У горах?
Моа провела пальцями по шафі, полицях, по стінах.
— Не знаю, — невпевнено відказала дівчинка. — Та навряд чи в горах, бо про гори взагалі не було мови. Говорили ж вони про щось нагорі, вгорі, Ніссе. Якби вони мали на увазі гори, то про гори й вели б мову. — Вона задумалася на мить. — Хіба ти знаєш такі перекази, де б гори відігравали якусь роль? Важливу роль?
— Ні, — похитав головою хлопець і спантеличено запитав: — А до чого тут перекази? І роль гір у переказах?
Тепер Моа просунула свою тоненьку руку в щілину між шафою та стіною і стала нею рухати вгору-вниз.
— Хранитель історії… — мурмотіла вона. — Це ж має бути якось..
Раптом дівчинка завмерла.
— Ану допоможи мені, Ніссе! — попросила вона й посунула шафу від стіни. Нісс здивовано витріщився: Моа зовсім не потребувала його допомоги! Шафа рухалася так легко, неначе зовсім не мала ваги.
— На коліщатах! — прошепотів Нісс.
— Ось чому він завжди був тут, — виснувала Моа, відсунувши шафу зовсім убік. — І ось чому його майстерня мала стояти так далеко від села.
— Чому ж? — допитувався Нісс, підходячи ближче.
Моа показала на стіну, що відкрилася за відсунутою шафою.
— Тому, — відказала дівчинка.
У стіні видніли двері. І були вони замкнені.
Діти кинулися шукати по майстерні ключа. Але не знайшли.
— І куди ж вони ведуть? — настрашено запитав Нісс.
Подивившись ще раз на замкнені двері, діти вибігли, аби поглянути на них знадвору.
— Навіщо йому другі двері надвір? — не вгавав Нісс. — І чому він їх замаскував?
Двері були вбудовані в задвіркову, позбавлену вікон стіну майстерні — стіну, котра була повернута до лісу, а не до стежки. Одначе побачити ці двері можна було тільки зсередини. Знадвору стіну вкривав суцільний тиньк.
— Йому не потрібні другі двері, котрі вели б надвір, — сказала Моа. Великими кроками вона зміряла довжину причілкової стіни. — Вісім кроків! А скільки буде зсередини?
Власне, вимірювати зсередини й не було потреби — діти й так здогадувались.
— Шість! — вигукнула Моа і впала на дощану підлогу. — Другі двері надвір йому зовсім не потрібні.
— Але ж куди вони…? — знову почав Нісс.
— Ми повинні знайти ключа! — сказала Моа. — Може, нам пощастить — якщо є другий ключ?
Але вони, хоч і шукали, знали: пошуки безглузді. Якщо вже Ведур так спритно замаскував ці таємничі двері, то навіщо б йому було лишати у майстерні другого ключа? Аби всякий, хто тільки сюди забреде, міг їх відімкнути?
— Принеси сокиру! — звеліла Моа, проводячи пальцями по одвірку. — Надворі, біля дров.
— Ми ж не можемо… — заперечив Нісс.
Моа обернулася до нього.