— Ведур зник, — тихо мовила дівчинка. — А ще раніше — Антак. І шлях до них веде крізь ці двері.
Нісс кивнув.
— Якщо ти просунеш лезо поміж язичком замка й одвірком, — доводила Моа, — то пошкодиться сам лише одвірок. Ведур не сердитиметься на тебе за це.
Нісс увігнав сокиру. Відчував опір дерева, але піддавалося воно легко.
Ще не підколупнувши замкового язичка, зупинився.
— Куди, Моа? — пошепки запитав він. — Куди?
— Сам давно знаєш, — відказала дівчинка. — Нагору.
Частина друга
Загублена фібула
15
З одвірка полетіли скіпки.
— Вибач, Ведуре! — прошепотів Нісс.
— Натисни на двері! — сказала Моа.
За дверима, поміж зовнішньою та внутрішньою стінами, відкрився хід. В один крок завширшки.
— Он як! — мовила Моа. І показала туди, де хід вужчав. Там видніли прочинені двері — такі низькі, що дорослий медлевінґер насилу міг би туди протиснутись. — Чи ж я не казала!
— І куди ж ведуть ці двері? — злякано запитав Нісс. — Знадвору там немає виходу!
— А це ми зараз побачимо! — запевнила Моа. — Тільки спочатку поставмо шафу на місце. Якщо ці маленькі двері ведуть туди, куди я думаю, то, звісно, Ведур аж ніяк не хотів би, щоби на них міг натрапити перший-ліпший медлевінґер.
І сам Ведур також мусив діяти подібним чином, коли робив свої вилазки через ці загадкові двері. З тильного боку шафи до неї був приточений короткий мотузок, тож діти легко притягли її, поставлену на коліщата, і затулили нею потрощений сокирою одвірок. Потім замкнули двері майстерні зсередини.
Тепер тунель був такий темний, що вони не бачили навіть своїх стіп.
— Іди ти перша! — пошепки попрохав Нісс. — Лі-феї можуть бачити в пітьмі — чи як?
От би тут їм пригодився Ведурів денносвіт! Якби ті його денносвіти діяли без довжелезного дроту, по якому надходить сила струмів…
— Дурниці! — сердито огризнулася Моа. — Мені ж до лі-феї ще так далеко, як до неба пішки. Але я не боюся, можеш мені повірити…
Нісс почув, як дівчинка штовхнула маленькі двері. Мацаючи руками стіни, рушив уперед, але ось пальці вхопили саму порожнечу…
— Моа? — прошепотів хлопець. Це, певне, мав бути вхід до тунелю…
— Ось! — шепнула дівчинка. — Помацай-но! Все земля!
Нісс простяг руки. Так, за маленькими дверима вони потрапили до тунелю — не ширшого за той прихований прохід у стіні. Праворуч і ліворуч його руки вперлися у вогку землю.
— І як же воно діє? — вголос чудувався Нісс, більше вже не намагаючись шепотіти. Та й навіщо? Тут їх усе одно ніхто не почує. — Майстерня ж стоїть у лісі! То чому ми раптом опинилися під землею?
— Не знаю! — відказала Моа. — Ой! Не поспішай так! А то б’єш носаками мені в литки.
— Це неможливо! Як ми могли опинитися під землею, якщо зайшли у двері над землею?
— Але ж ти бачиш: ми таки під землею! — нетерпляче сказала Моа. — Чи ти ще почнеш доводити мені, начебто ми не тут, а деінде?
Нісс похитав головою, а тоді схаменувся: Моа ж не може його бачити!
— Ні, — відповів.
— Ото ж бо! — задоволено сказала дівчинка. — Ти ще скажи, що лі-феї не вміють вирощувати рослин! Чи ширяти у повітрі… Часом буває нелегко порозумітися з тобою, Ніссе.
Хлопець промовчав. Він уже давно зауважив, що долівка тунелю дуже рівна: не спіткнешся, хоч і темно. Тільки ледь торкався пучками стін обабіч, аби завчасу помітити, коли тунель раптом круто зверне вбік. Але підземний хід тягнувся прямо, мов проведено його під шнурок.
— Ніссе, здається, він пішов угору! — схвильовано вигукнула Моа.
Нісс і не здогадувався, що потрібні очі, аби визначити, як ідеш: угору, вниз чи по рівному.
— І мені так здається, — підтвердив хлопець. — Але я ще не певен.
— А таки нагору! — багатозначно мовила дівчинка. — Як вони й казали. Ведур і Антак нагорі, Ніссе. Незабаром і ми там опинимося!