Нісс відчув, як забилося в грудях серце. Можливо, треба було спочатку порозумітися з Моа стосовно того, що вона має на увазі, коли каже «нагорі». Звісно, він щось припускав, про щось здогадувався. Але зараз добре було би знати більше й точніше. Він навіть трохи завагався: а може, краще б їм повернутися?
— Уже! — скрикнула Моа. Тісний вогкий тунель поглинув її голос. — Прохід закидано, але землю зовсім легко відкидати! — Вона чхнула. — Стає світліше, Ніссе! Бачиш? Світлішає!
Коли б Моа не привернула його уваги, Нісс міг би подумати, що це його очі так поступово пристосувалися до цілковитої темряви. Здавалося, ніби пітьма помалу з густої чорноти перейшла у свинцевий відтінок, і якусь мить Нісс був не певен: чи він уже розпізнає обриси постаті Моа, чи йому це тільки ввижається?
Але раптом усі сумніви враз розвіялись. Куди швидше, ніж Нісс міг сподіватися, він виразно вздрів попереду чорну тінь, що квапливо дерлася все вище й вище! А потім та тінь перетворилася на Моа.
— Світло! Я бачу світло! — закричав Нісс. — Ми прийшли!
Останній відтинок шляху здіймався круто вгору — так круто, що Нісс іноді мусив лізти навкарачки. Ну, в такому місці навіть за цілковитої темряви хто б засумнівався, що тунель веде нагору!
— Тихо! — пошепки застерегла Моа. — Бо що, коли тут на нас хтось чигає?
Нісс злякався. Про таке він і не подумав!
— Ти бачиш хоч щось? — пошепки спитав він.
— Ой, хай йому абищо! — просичала дівчинка. З того, як звучав її голос, хлопець зрозумів: вона вже на поверхні! — Будь обережний: тут троянди! З величезними колючками! — простогнала скривджено. — Не могли зробити вихід у якесь безпечніше місце!
Але Нісс і не думав про таке. Спершись на лікті, він підтягся й перевалився через край. Відсапуючись, упав горілиць на вологу, прохолодну землю й задивився у небо.
Понад дахами, такими високими, що, коли б хто Ніссові це розповів, він би нізащо не повірив, падали навкоси останні теплі промені вечірнього сонця, забарвлюючи червоним кольором протилежні стіни подвір’я, яке оточували велетенські будинки. По траві, що, як і в краю медлевінґерів, покривала більшу частину ґрунту, перелякано метався якийсь неоковирний звір на коротких ніжках — такий великий, що Ніссові був би по коліна. Дивно, але Нісс тієї звірюки зовсім не злякався. Небагато він бачив тварин із таким приязно-дурненьким писком, і до того ж складалося враження, що та тварина сама злякалася прибульців.
— Моа? — прошепотів Нісс. Ніколи б не повірив, що можна бути щасливим тільки тому, що скінчилася темрява! — І що далі, Моа?
— Тепер ми нагорі, — задумливо сказала дівчинка. — Загалом виглядає все не так, як розповідається у переказах, правда?
Моа показала вбік, де, на чотирьох стовпчиках, акуратно складених із цегли, стояла чудернацька дерев’яна хатка з сіткою перед дверима. Двері були прочинені, а за ними Нісс побачив віхті сіна.
— Тихо! — пошепки застерегла Моа. — Що, коли сюди дивляться з вікон?
І потягла Нісса в нішу між стіною та хаткою.
— Дивляться? — ошелешено перепитав Нісс. — Хто дивиться, Моа? Якщо знаєш… — А тоді затулив собі долонею рота. — Ти хочеш сказати, ми опинилися в Сивій Давнині? — запитав. — У часі переказів? І ти маєш на увазі, що ми потрапили… — тут він на мить задумався, — до людей?
Моа покрутила пальцем біля скроні.
— Ти гадаєш, ніби можна мандрувати в часі? — перепитала вона. — Оце вже дурниці так дурниці! А от що ми потрапили до людей, то це більше схоже на правду.
— Так їх же не існує! — заперечив хлопець. — Який розумний медлевінґер повірить…
— Ось ти не вірив, що існує той підземний хід, — ущипливо зауважила Моа. — Я вже й не знаю, що ще має статись, аби ти нарешті збагнув, що діється те, що діється.
— Так то ж перекази! — пошепки заперечив Нісс. — Баєчки для малих діточок! То ж усе вигадане!
Цієї миті сонце сховалося за дахами. Відразу ж стало прохолодніше.