— Ведура! — суворо нагадала гостя.
— …Ведура? — закінчив своє запитання малий господар.
Хлопчина й дівчинка перезирнулись.
— Він прикидається дурником! — висновила дівчинка і підійшла до господаря. — Я тебе вкушу!
— Ні! — зойкнув Йоганнес, задираючи ноги на сидіння. Укуси деяких змій отруйні. І скорпіонів… Спробував непомітно переконатися, чи не спух, чи не посинів бува вкушений палець. — Присягаюся, не знаю, про що ви говорите!
Хлопчина задумався.
— А що, коли він каже правду, Моа? — запитав він. — Може ж таке бути, що він…
— Присягаюся, що кажу правду і тільки правду! — вигукнув Йоганнес. — Я й справді не знаю, про кого ви говорите… Моа? І Нісс?
Моа примружила очі, але Нісс мав такий вигляд, ніби починає вірити малому господареві.
— Мене звати Йоганнес! — відрекомендувався хлопчик, простягаючи руку для привітання. — Привіт! Я не тямлю, на якому це я світі, чесно! Через вас. Тому що, як з’ясувалося, на світі існують отакі кумедні малючки, як оце ви.
І збентежено знизав плечима.
— Ну, оце так чудеса! — здивувалася Моа. — Тому що існуємо ми? Це швидше тому, що існуєте ви!
— Як це так? — перепитав Йоганнес.
Нісс підійшов упритул до його стільця й задер підборіддя.
— Людей не існує! — повідомив крихітний прибулець. — Це знає кожна дитина в нашому краї. Люди — це істоти з байок і казок, і про це всі дізнаються ще задовго до школи.
Йоганнес обережно спустив ноги на підлогу.
— Тримайте мене, бо я зараз упаду! — тільки й вимовив він.
— Що, у вас цього не знають? — перепитала Моа. — І що ви знаєте взагалі? Коли вам доводиться навіть викрадати наших умільців, аби вони наробили денносвітів?
— Що? — знову не втямив Йоганнес. — Може, хтось з вас бажає кока-коли?
І помахав пляшкою.
Він надумав ставитися до них, як до цілком нормальних гостей. Але їх мов вітром здуло. Моа й Нісс шаснули під кухонний стіл.
— Не бийся! — крикнув Нісс.
— Та це ж просто кола! — розпачливо вмовляв крихітних гостей господар. — Я тільки хотів запитати, чи не бажаєте ви попити водички.
Моа визирнула з-під столу.
— То в тебе не бойовий дрюк? — обережно поцікавилася вона.
Йоганнес похитав головою і налив напою у три склянки.
— Ось, прошу! — сказав він, ставлячи повні склянки на стіл. — Можете самі переконатися.
Вагаючись, Моа наблизилася до склянки, але не дотяглася: руки були надто вже короткі.
— Ой, перепрошую! — вибачився Йоганнес і поставив дві склянки на підлогу. — Чи не могли б ви мені хоч зараз усе розповісти? Хто ви такі? Чому опинилися тут? І звідкіля прийшли?
Нісс умостився на килимку й схопив склянку обіруч.
— Не пий! — крикнула Моа. І показала на Йоганнеса. — Хай він перший!
Зітхнувши, Йоганнес відпив чималий ковток.
— Це чиста кола! — мовив він.
Моа сіла біля Нісса й пригубила трохи. Здивовано зиркнула вгору.
— І це, мабуть, винайшов хтось із наших! — сказала вона. І вихилила склянку одним духом.
Але Нісс пив обережно.
— Воно хмільне? — запитав.
Йоганнес витріщився на нього.
— То ви колись тут жили? — перепитав Йоганнес. — Поруч із нами, людьми? І коли ж це було?
— За Сивої Давнини, — відповів Нісс. — Ще поки ми, медлевінґери, не пішли звідси у наш край. Але це ми вже розповіли тобі. Хоча, сам розумієш, то тільки казочки. Тому що людей насправді не існує. — І похопився. — Принаймні так ми думали досі.
Йоганнес задоволено кивнув.
— Але ж тепер, якщо ми існуємо, то й вся справа виглядає інакше, чи не так? Якщо от я — ніяка не казочка, тоді й ті бувальщини про Сиву Давнину і все таке теж ніякі не казочки.
— Виходить, що так, — погодився Нісс.
— Оце так справи… — сказав Йоганнес. — Дуже цікаво.
Нісс непевно кивнув.
— Моа? — звернувся він. — Тепер віриш?
— Вірити — це не знати, — непривітно буркнула Моа. — Тому я наразі ні у що не вірю.
— Взагалі-то вас теж не існує, — почав правити своєї Йоганнес. — Хіба якщо ви гномики. Є в мене про вас таких книжка з картинками.
— Ні, ніякі ми тобі не гномики! — обурився Нісс. — За давніх часів ми володіли й таємними силами. Можна ще склянку коли? У переказах та казках. У наш Великий День старші передавали нам наше слово й нашу фібулу, а тоді — раз! І ми отримували таємну силу…
— Тільки завдяки тому, що навчилися читати? — спантеличено перепитав Йоганнес. Він не міг надивуватись, якої ваги надавали ці малючки чомусь настільки буденному.