— Отже, ніхто його не тримає! — радо сказав Йоганнес. — Коли хочете, я обдзвоню лікарні, розпитаю, чи не потрапив він де до них. — Раптом він засміявся. — То це ви весь час приходили! Через оту нору! А Брітта хотіла вбити за це Поллілі!
Тим часом згадана морська свинка сиділа біля Моа: воркотіла й так терлася об дівчинку, ніби хотіла навіки лишитися з нею.
— Ану в клітку, Поллілі! — скомандував Йоганнес і, посадивши тваринку на руку, гайнув східцями вниз. Поллілі невдоволено запищала.
Моа задумано подивилася на Нісса.
— Весь час? — повторила господареві слова. — Нора була тут весь час? А ми ж прибули тільки сьогодні…
— Так, це доказ! — вигукнув Нісс. — Доказ, що й вони тут побували! Антак і Ведур також потрапили до людей через тунель під трояндами!
Тут повернувся Йоганнес.
— Що? — перепитав він у крихітних гостей.
Тепер їх могли бачити з усіх вікон: велику тінь і дві маленькі, чітко окреслені світлом, що падало з кухні.
— І Ретяк, — сказав Ведур у пітьму. — І Артабак.
— І Айлісс, — пробурмотів Антак. — Так, і вони.
— Святі духи! — прошепотів Ведур.
— Нічого поганого з ними не сталося, — запевнив Антак. — Повір мені, Ведуре! Та й сам ти це знаєш!
— Аж поки ти не переконався, що твій рідний син… — жорстким тоном мовив Ведур.
їхня темна в’язниця почула тільки відчайний стогін Антака.
А чоловік, що підслуховував, приклавши вухо до дверей, переможно посміхнувся.
18
Рано-вранці Мунна побачила: Нісс зник! Його спальна шкура лежала відкинута набік, і не видно було черевиків.
— Ніссе! — гукнула мати й розчахнула двері. — Ніссе!
Над хатами сходило сонце. Мунна чула, як бряжчать ланцюгами тварини в стійлах, як співає пекар у своїй пекарні. Попід узлісся ходив якийсь хлопець. «Торіл!» — подумала жінка — і не здивувалася.
А Нісса не було ніде.
Як і щоранку, Мунна підійшла до груби, розворушила жар, що дожив до ранку. Роздмухала вогонь, розпалила вогнище й довго дивилася в полум’я. Вона добре знала свого сина. І здогадувалася, що він піде шукати батька.
Йоганнес прокинувся від того, що Брітта постукала в двері його кімнати.
— Йоганнесе! — майже істеричним голосом гукала мати. — Йоганнесе, чому ти замкнувся?
Хлопчик насилу виринув зі сну. Пан Країдлінґ тримав крихітного чоловічка, що махав ручками-ніжками, на відстані витягнутої руки від себе й ревів: «Ти поробиш мені денносвіти в тунелі Ельби!»
«Не бий! — верещав крихітний чоловічок, і Йоганнес здивувався, побачивши, що той має обличчя Кевіна. — Я навчу тебе ще й читати!»
— Я вже прокинувся! — обізвався Йоганнес. — Усе о’кей!
Але тут-таки згадав про Країдлінґа з Кевіном і засумнівався, чи й справді так усе о’кей.
— Нічого не о’кей! — не вгамовувалася Брітта. — Ти чого замикаєшся? А якщо впадеш з ліжка й зомлієш? А коли почнеться пожежа? Як тоді тебе витягнути?
— Та нічого ж не горить! — пробурчав Йоганнес і спустив ноги на підлогу. — Зараз відімкнусь.
— Та вже сподіваюсь! — обізвалася Брітта з коридорчика, але чекати їй було ніколи. Йоганнес розчув, як у кухні відчинився й з глухим ударом знову зачинився холодильник.
— Ай! — зойкнуло щось на підлозі. — Дивись, куди ступаєш!
Йоганнес блискавично знову заховав ноги під ковдру. «Спочатку як слід прокинутись! — подумав. — Можна й схибнутись, якщо тебе рідна мати отак брутально вириває зі сну!»
— Доброго ранку, Моа! — проказав чийсь заспаний голос. — Як тобі спалося?
— Це ти серйозно питаєш? — огризнувся перший, сердитий голос, і Йоганнес відчув, як йому потилицею мов мурашки полізли. — На такій твердющій підлозі! Без м’якенького хутра, без нічого! Навіть якщо люди й існують насправді, то вони як були, так і лишилися варварами!
Йоганнес заплющив очі. «Я просто не дивлюсь і край! — вирішив він. — А тоді те, що примарилось, може, й минеться?»
Але він уже здогадувався, що такі думки — безглуздя.
— Гей, ти! — знову заговорив перший голос, і тепер уже Йоганнес пригадав, кому він належить. Однак озиватися не хотілось… — Ти ще тут, ти, що над нами? Так кепсько я ще зроду не спала! Хоч поїсти щось знайдеться?