— Тс-с-с! — перелякано просичав Йоганнес. — А то вона вас почує!
Під ліжком стихло.
— Ви ще тут? — упівголоса запитав малий господар.
— То як нам бути: мовчати? Чи говорити? — сердито огризнулася Моа. — От іще!
— Зараз я вам щось принесу! — пообіцяв Йоганнес.
Цього разу, спускаючи ноги на підлогу, він остерігався, аби не наступити на котресь зі своїх крихітних гостей. Лягаючи спати учора ввечері, хлопчик завбачливо замкнув двері своєї кімнати, аби Брітта, зайшовши за своєю звичкою до сина перед сном, часом не виявила дивних малесеньких гостей. Нісс і Моа лежали на вовняній ковдрі біля його ліжка й вигляд мали досить-таки нещасний.
— Одна нога там — друга тут! — кинув Йоганнес і замкнув за собою двері.
На кухні Брітта розмішувала мюслі в йогурті.
— Ти мене зрозумів? — суворо запитала вона сина. — Щоб це був мені перший і останній раз, коли ти замикався на ніч! Наступного разу попрощаєшся з ключем.
Йоганнес зазирнув до хлібниці. Три сухарики. Поклав їх на тарілку, дістав із шухляди ножа й поставив поруч склянку з суничним варенням.
— Я поснідаю у своїй кімнаті! — повідомив він.
Брітту пересмикнуло.
— Що-о? — обурилася мати. — Ще і ображаєшся? Сядь тут крячкою, Йоганнесе Ріттере! Якщо ти вже не терпиш щонайменшої критики…
Але Йоганнес уже й зник у своїй кімнаті. Повернув ключа в замку й поставив тарілку на підлогу біля ліжка. Тепер слід чекати Брітту, з лекцією…
Але ніщо не порушило тиші в передпокої. Ось брязнула Бріттина тарілка: значить, поставила у мийку. Отже, лекція буде аж після обіду.
— І це все? — запитала Моа, ходячи довкола тарілки, мов киця коло гарячої каші. — Це весь наш сніданок? — І торкнула носаком свого крихітного черевичка один сухарик.
— Моя мати ще тут! — понуро виправдовувався Йоганнес. — Вона неодмінно щось запідозрить, якщо я почну намащувати гору бутербродів!
— Та все гаразд! — вибачливо усміхнувся, задерши голову до господаря, Нісс. — Зрештою, в нас є важливіші речі, Моа.
Йоганнес вмить натягнув джинси, сорочку. Наразі піти до лазнички було неможливо.
— Ви тут якось дасте собі раду самі? — запитав прибульців. — Бо я маю йти до школи. — Тут він подумав про Кевіна й весь затрусився. А ще про пана Країдлінґа… — Будьте хоч трохи обережні, щоб вас ніхто не побачив!
— Можеш покластися на нас, як на кам’яну гору! — промимрила Моа з повним ротом.
У квартирі запанувала тиша.
— І це називається булочки! — мовив Нісс, соваючи вказівним пальцем останню крихту по тарілці. — Коли б не сухі, то мали б ще й смак!
— Наразі ці люди показують себе достеменно такими, якими я їх собі й уявляла, — скривилася Моа.
— За винятком того лише, що вони таки існують, — уточнив Нісс. — А знаєш що, Моа? Добре ще, що вони хоч розмовляють нашою мовою.
— Добре? — перепитала Моа. — У цьому немає нічого дивного. Адже ми колись жили поряд із ними. — Обличчя її набуло задумливого виразу. — Король завжди це знав. Звісно, й Антак знав, наш хранитель історії. І Ведур. Чому ж вони не хотіли, щоб про це довідався ще хтось у нашому краї? Навіть казки про Сиву Давнину вони пустили в непам’ять! Про чарівників я знаю куди більше, ніж про людей. І про нас самих я знаю так само небагато. Що ми вміли за Сивої Давнини і все таке. Про чарівні сили…
— Правда, — погодився Нісс.
— Ми довідаємося про це! — вигукнула Моа. — І тоді ми їм покажемо!
— Але спочатку мусимо розшукати Антака з Ведуром, — нагадав Нісс. — Вони мають бути десь тут! Згадай про цю нору під трояндами!
— Тут усе таке дивне! — промовила Моа й почала обходити кімнату. На підлозі чого тільки не валялося: дерев’яні палички з різнобарвними гостряками, зіжмакані, обстріпані хустинки, два кольорові халати, зім’яті папірці й срібний плаский кругляк. — І порядку в них теж нема, у цих людисьок. Утім, про це в переказах нічого не говориться.
Але тут Нісс натрапив на той кругляк.
— Ось! — крикнув він. — Величезна платівка! Для штуки-на-платівки! Він змайстрував для них іще й велику штуку-на-платівки!
— Цього я не знаю! — сказала Моа. — Ти ж ніколи про таке не розказував.
Але Нісс уже стріляв очима по кімнаті.
— Он, нагорі! — показав на полицю. — Допоможи-но мені видертися на стілець.
Моа допомогла товаришеві вилізти на сидіння.
— Зараз заграє! — пообіцяв Нісс. Обгортка платівки відкрилася легко. Добре, що вдома він роздивився, як Ведур випробовував цю штуку. Дарма що вдома була лиш одна платівка, з піснею про дев’яносто дев’ять повітряних кульок, про які Нісс так хотів довідатися, що ж воно таке.