«We are the world! — закричало з невеличкої скриньки. Нісс зіскочив зі стільця й кинувся під ліжко. — We are the children!»
— Вимкни! — крикнула Моа. — Вимкни, кажу тобі!
Нісс перелякано закивав головою. Тремтячи, знову видряпався на стілець і, ставши навшпиньки, дотягнувся до пристрою. Все стихло.
— Розумієш, воно зовсім не небезпечне, — пояснив хлопець, важко дихаючи. — Так сказав Ведур.
— Ну, не видно було, щоб ти так уже цілковито йому довіряв! — насмішкувато сказала Моа. — Там, під ліжком.
— Воно ж так закричало, ніби там усередині раптом опинилася тисяча людей! — виправдався приголомшений Нісс. — Аж я втратив на мить самовладання. — І знову показав на пристрій. — І воно також має мотузок, Моа! Воно потребує сили струмів! Усе точнісінько так, як і в Ведура!
Моа кивнула головою.
— Ось це ми й зробимо насамперед, Ніссе! — сказала вона. — Все обдивимося: чи не знайдуться ще якісь його винаходи? Все воно якось пов’язане з Ведуром, хоч би що там говорив наш хлопчик. Люди не можуть обійтися без Ведурових знань!
Тож Нісс уже й не дивувався, коли у великій кімнаті вони виявили ще самговір, а в коридорчику — гучномовну машину. В кухні знайшли вимішувач і підігрівач води — хоча там знайшлося ще багато інших пристроїв, з яких позаду звисали мотузки, зникаючи у маленьких білих рамочках, прикріплених унизу на стінах. Усі ці речі були куди більші за пристрої з Ведурової майстерні — відповідні до людських розмірів, і всі вони були виготовлені з того дивовижного матеріалу, який Нісс бачив тільки в речах із Ведурової майстерні, а більш ніде в краї.
— А цього я не знаю! — показав Нісс на чотирикутний білий ящик, довкола якого лежали розкидані крихти. — І цього не знаю. — На коричневій підставці стояв під коричневим дашком скляний дзбанок із брунатною рідиною всередині. — Він показав мені далеко не все…
Моа раптом завмерла.
— Він і справді був великий винахідник, Ніссе, — сказала вона. — Найбільший з усіх! Або…
— Або? — перепитав Нісс.
— Або ніякий не винахідник… — вагаючись, припустила майбутня лі-фея. — А просто ошуканець. Можливо, хлопчик таки має слушність? І ти віриш, Ніссе, що все-все отут повинаходив Ведур? Усі ці пристрої? Чому ж він дав їх людям, а не нам?
— Він хотів! — вигукнув Нісс. — Але ж ви його засміяли, коли він їх показував!
Моа задумано кивнула головою.
— І ми знаємо, що він весь час перебував тут, нагорі! — провадив Нісс. — Та нора під трояндами існує давно! То чому би йому…
— Тому що та його майстерня була зовсім не майстерня, — тихо пояснила Моа. — Ти ж сам бачив, Ніссе. Жодного знаряддя. І тільки креслення вітрового колеса, але писано не його рукою. І як би він проніс оці величезні пристрої нашим тунелем?
— Не уявляю, — промимрив Нісс.
— Сказати тобі? — запитала Моа, кладучи руку йому на плече. — Майстерня була прикриттям, Ніссе. Вона просто ховала вихід до світу людей. Даючи Ведурові змогу проникати сюди, до людей щоразу, коли тільки йому хотілось, і то так, що ніхто в краї цього не завважував. І ті пристрої він приносив звідсіля. Аби ми вірили у схибнутого винахідника.
— А чому тоді всі пристрої у нас виходять такі набагато дрібніші? — запитав Нісс.
Моа пильно подивилася товаришеві у вічі.
— Таємні сили! — прошепотіла майбутня лі-фея. — Із тих часів, коли бувальщини про чари були ще правдою…
— То що, Ведурова таємна сила полягає в тому, що він може зменшувати речі? — здогадався Нісс. — Але ж…
— Це єдине пояснення, Ніссе! — вигукнула Моа. — Подумай сам гарненько!
Нісс втупив погляд у підлогу.
— Може, й так, — промурмотів він. — Але навіщо? З року в рік усі сміялися з нього! Чому він підігрував, Моа?
Дівчинка знизала плечима.
— Король теж це знає, — мовила вона. — Ти ж сам казав, Ніссе, що Ведур з королем мають спільну таємницю. І це мусить бути небезпечна таємниця, якщо король так нікого й не послав, аби його врятувати. — Дівчинка подивилася Ніссові у вічі. — Можливо, Ведур — ошуканець. Але, на мою думку, він ще й герой.
Нісс сів на підлогу.
— Але ж, — із відчаєм у голосі знову заговорив він, — якщо люди не захопили Ведура в полон, аби він винаходив для них денносвіти й інші штуки, що діють від сили струмів, — де ж він є? Де нам його шукати?
— Треба подумати! — сказала Моа.
Біля дверей класу, поміж куртками й пальтами, стояла Ліна й розмовляла з двома іншими дівчатками про якусь передачу поп-музики, котрою Йоганнес не дуже цікавився.