— Ліно? — обізвався до неї Йоганнес.
Ліна кивнула йому.
— Нізащо в світі! — категорично заявила комусь вона. — 3 такими зовнішніми даними…
— Але співає вона класно! — сказала Ольга. — Як на мене, то це важливіше. Я вважаю…
— Ліно, ходи сюди! — нетерпляче гукнув Йоганнес.
Ліна відвернулася, от ніби й не чула його.
— А я думаю: переможе малий! — сказала вона. — Він всім подобається.
Йоганнес зайшов до класу. Для нього це не новина: Ліна час від часу демонструє, яка вона від нього незалежна. Мовляв, не розраховуй на мене! Ти ще не став моїм другом! Особливо ж любила втерти носа, коли поруч стояли інші дівчата. Дуже прикро, саме в таку мить… Йому неодмінно треба було порадитися з нею щодо Нісса і Моа.
Йоганнес виклав зошита з англійської на парту й став чекати. Треба тільки додавати закінчення — ed у кінці, якщо дієслово правильне. І жодних проблем. Нехай пан Країдлінґ сьогодні його викличе! Йоганнес спокійнісінько все відповість.
— Ну! — мовила Ліна, сідаючи на своє місце. — Чого тобі?
— І чого ж ти не підійшла? — сердито дорікнув Йоганнес. — Мені треба було поговорити про дещо з тобою!
— А що я, рабиня тобі? — огризнулася дівчинка. — Чи не взяв ти собі в голову, ніби можеш розпоряджатися мною?
Йоганнес люто глипнув на неї. Краще б він узагалі нічого їй не розповідав!
— Я маю поговорити про дещо! — сказав нарешті. — Це важливо!
— Зрозуміло, — процідила Ліна, викладаючи своє англійське причандалля на парту. — Я й так знаю. І навіть уже й порадилася про це з Томасом.
— Як? — ошелешено спитав хлопчик. Якусь мить він подумав, що Ліна володіє даром ясновидіння. — Про що?
— Про Кевіна! Ти ж про це — чи про що? І ось що каже Томас. По-перше, він не вірить, що ті хлопці й справді ладні вбити людину; це просто парочка тупаків, що задираються, мов півні. І по-друге: ти повинен розповісти про це керівництву школи. Це не донос. Та й я тобі те саме казала.
— І ти розповіла Томасові? — вигукнув Йоганнес. Оркан та Андреа, що сиділи перед ними, обернулися. — Ти з глузду з'їхала? А що, як він щось зробить? Тоді Кевін помститься Брітті, коли вона вночі сама повертатиметься додому, ти, дурна довбешко!
— Не обзивай мене дурною довбешкою! — обурилася Ліна. — Це ти з глузду з’їхав! Такі речі обов’язково треба розказувати дорослим!
— Що треба розказувати, Ліно Маґґеві? — поцікавився пан Країдлінґ, розкриваючи на столі класний журнал. — То й розкажи!
— Ні, все вже о’кей! — злякано трусонула головою Ліна.
Йоганнес сердито подивився на неї збоку. Ні, це нікуди не годиться. Вона й про Нісса та Моа негайно розповість Томасові, бо просто не здатна зберігати таємницю. Можливо, воно й на краще, що він їй так нічого й не розповів.
— Йоганнесе! — звернувся пан Країдлінґ. — Якщо пам’ять мене не зраджує, ти хотів прочитати нам сьогодні своє домашнє завдання?
Йоганнес кивнув. Узяв зошита й прочитав.
Він не міг зрозуміти, чи пан Країдлінґ тішився, чи злився, що майже все було правильно.
У помешканні двоє крихітних гостей не знайшли більше жодних свідчень про Антака з Ведуром. Люди жили інакше, ніж Нісс і Моа могли уявити за скупими відомостями, що лишилися в їхніх головах від читання-слухання казок та переказів. Повсюди звисали мотузки, що забезпечували силою струмів чудернацькі пристрої; вікна були великі, кімнати світлі, а безліч меблів тішила око пістрявими барвами. Світ людей був барвистіший, ніж світ медлевінґерів. І багатший.
— Зате ж які вони жахливо жорстокі! — сердито доводила Моа. — Ти й сам це знаєш із переказів. Вони вбивають одне одного на смерть. Коли влаштовують оці їхні… війни.
Нісс кивнув.
— І хто б у таке повірив, правда, Моа? Побачивши, як радісно усе в них виглядає!
— Авжеж, дивно, — погодилася Моа. — Моя така думка, що від тих часів, коли ми жили поруч з людьми, все у них дуже змінилося, Ніссе. А в нас не змінилося, вважай, нічого. Тільки у них.
— Ну й чим це нам допомагає? — запитав Нісс, натискаючи на кнопку величезного денносвіта, що стояв на підлозі. Дуже повільно по кімнаті почало розливатися м'яке світло. Нісс вимкнув світло. — Чи ми завдяки цьому дізналися, де може бути Ведур? І Антак?
— Якщо люди не тримають їх у рабстві заради Ведурових винаходів, то ми так нічого й не знаємо, — визнала Моа. — Можливо, ніхто їх і не ловив, Ніссе. Може, вони доброхіть сюди подалися. Бо тут усе таке кольорове.