— Безглуздя! — сердито заперечив Нісс. — Тільки не Ведур!
— Твоя правда, — промурмотіла Моа. — Ведур, либонь, так не вчинив би. Але в чому ж тоді річ?
— Ну, спочатку зник Антак, — міркував Нісс. — Може, все через нього?
— Та що ж він уміє? — заперечила Моа.
— Він — хранитель історії! — доводив Нісс. — Можливо, він знає щось таке…
Моа згідливо кивнула.
— Принаймні тут, у цьому помешканні, ми далі нікуди не просунемося, — сказала вона. — Ми мусимо пошукати надворі, Ніссе! Не можеш же ти цілий день бавитися силою струмів!
— Тут усе таке величезне! — вигукнув Нісс. — Я, певне, боятимуся надворі, Моа.
— Так, і я боятимусь, — призналася дівчинка. В кутку кімнати стояла шафа з відчиненими дверцятами. — Нам би вдягнути на себе щось із того! Аби виглядати, як люди.
— Так нас і приймуть за людей! — пирхнув Нісс, покрутивши пальцем біля скроні. — Отаких дрібнесеньких!
Але Моа вже присунула стільця до шафи і почала викидати з шухляд різну одежу, барвисту, як і меблі.
— Свої штани лиши на собі! — розпорядилася дівчинка. — Тільки надягни якийсь халат, щоб їх прикрити.
— Оцей? — запитав Нісс. Халат був з червоної тканини й мав велику білу шістку на грудях. Якщо високо підкотити рукава та не зважати на те, що одяг спадав йому мало не до п’ят, можна було сказати: годиться!
— Як людина! — захоплено вигукнула Моа. — Але підпережися зверху поясом, щоб не наступати на поділ!
І заходилася підшукувати халат на себе.
19
Світ людей не був схожий ні на що з того, що будь-коли бачив Нісс, ба навіть ні на що таке, що він міг би собі уявити. Будинки тут височіли, мов гори, і, неначе гори, були складені з каменю. І широчезні вулиці поміж ними також були вимощені каменем — вулиці, що незмінно складалися з двох вужчих хідників обабіч і широкої, але трохи нижчої за хідники, проїзної частини. Однак найдужче вражав шум. Повітря повнилося дирчанням і гарчанням двигунів, і той гамір линув одночасно зусібіч, то накочуючись, то відкочуючись, але ніколи не змовкаючи.
— Моторошно! — пробурмотів Нісс. Говорити вголос йому було страшно.
Моа кивнула.
— Наче в ув’язненні! — сказала вона, показуючи вгору на невеличку латку неба. — І ніякої тобі зелені! Ні рослин, ні трави.
— Ані звірів! — додав Нісс, але цієї миті з-за рогу вискочив пес. Зупинився перед ними і обнюхав їх. Потім захоплено облизав своїм червоним язиком обличчя Моа, шалено вимахуючи при цьому хвостом.
— Тварини відчувають! — сказав Нісс. — Дарма що ти ще не можеш розмовляти з ними, вони нутром чують у тобі лі-фею!
Моа поплескала пса знизу по животу.
— Жаль, що ще не можу поспілкуватися з тобою! — сказала вона. — Може, згодом!
Пес облизав дівчинці ще й руки і подався геть.
На щастя, людей на вулицях було небагато, а коли Нісс і Моа помічали ще здаля кого-небудь, то хутенько ховалися до найближчого під’їзду.
— Та вони й не повинні б особливо дивуватися з нас, — уголос розмірковував Нісс. — Так усі поспішають, такі захекані.
Здавалося, все у цьому місті людей кудись поспішає, а надто оті чудернацькі самохідні візки, які, обходячись без допомоги тяглових тварин, мчали проїзною частиною вулиці з такою швидкістю, аж Ніссові голова паморочилася, коли він на той шалений рух дивився.
— Так ми ніколи не перейдемо на той бік! — у відчаї вигукнув Нісс. В одному під’їзді їм довелося довгенько чекати, видивляючись, як по широкій вулиці в обох напрямах мчать самохідні візки, і немає тому шаленству ніякого впину.
— І навіщо їм отаке? — чудувалася Моа. — Це ж нездоланна перешкода, якщо комусь треба перейти на другий бік!
— Авжеж, тут нікому не перейти на той бік, — погодився Нісс і дуже обережно ступив крок уперед.
Цієї миті до них повільно підійшла стара жінка з торбинкою в руці й стала під високим металевим стовпом, на якому вгорі була прикріплена скринька з різнобарвними ліхтарями.
— О, а ти що тут робиш? — запитала стара, нахиляючись до Нісса. — Отак саменьке й гуляєш? А мама твоя хоч знає, де ти є?
Нісс енергійно закивав.
— Так! — прошепотів він.
— Ох, теперечки люди не дбають про своїх діток! — зітхнула старенька. — Це ж небезпечно для тебе, такого малючка! Чи ти вже хоч до дитячого садка ходиш, ти, дрібненький карличку?
Нісс швидко міркував. Ця жінка має його за малесеньку людинку. Вигідно! Хоча він і не знав, що воно таке дитячий садок. Очевидно, люди роблять додаткові сади для дітей, аби ті не хиріли серед довколишнього каміняччя? Хоч це добре!