— Чи ти колись думала, що на світі існує стільки людей? — розгублено запитав Нісс, міцніше стискаючи руку Моа.
— Я вважала, що людей не існує, — відповіла Моа. — Тому й не морочила голови думками, скільки ж їх є на світі. — Раптом вона зупинилася. — Меблі! — вигукнула, показуючи на одне з величезних вікон, які у всіх будівлях на цій вулиці сягали самої землі. — Щоб люди хотіли отак жити! Коли всяк може заглянути тобі в тарілку!
— Ходімо! — сіпнув її Нісс. — А то загубимо нашу маму!
Отак біжучи, вони лише мимохідь помічали, що майже у всіх тих величезних вікнах стоять дивні подоби людей, без голів, а то й без ніг, і всі в таких кумедних кривих позах, усі одягнуті й прикрашені маленькими табличками, на яких видніли понаписувані цифри.
— Як ти гадаєш, що воно таке? — запитала Моа. — Статуї?
— Очевидно — а що ж іще це могло би бути? — пирхнув Нісс. — Можливо, це в них такий тут священний гай, чи що.
— І які ж вони побожні! — чудувалася Моа. — Юрбами там кружляють! Куди побожніші за нас! Отут, либонь, непогано було би стати лі-феєю…
Жінка-мама несподівано зупинилася перед стовпом з барвистими ліхтариками, і Нісс із Моа мало не наскочили на неї. Наче чарівна рука враз зупинила всі самохідні візки, тож двоє медлевінґерів перейшли слідом за мамою, серед великого гурту людей, на другий бік вулиці.
— І всі ті статуї за склом! — не могла надивуватися Моа, коли вони, опинившись на другому боці вулиці, легким підтюпцем подалися далі за мамою. — Слухай, чом би й нам такого не поробити? Але чому вони без голів?
— Декотрі з головами! — заперечив Нісс і показав на вікно, попід яким вони саме пробігали. Вікно виявилося таке довге, що йому кінця не було видно. — Є навіть статуї дітей!
Моа вдарила себе по лобі.
— Це не священний гай, Ніссе! Це можуть бути пам’ятні місця їхніх небіжчиків! — Тут вони перегнали якогось чоловіка, що насилу ступав, спираючись на паличку. — Це, либонь, якось пов’язане з їхньою вірою! Можливо, ті, що померли в гріхах, отримують статую без голови?
— А чому декотрі без ніг? — додав Нісс. — Краще розпитаймо про це нашого хлопчика.
— І про стовпи з ліхтариками розпитаймо, — сказала Моа.
— І чому скрізь такий поспіх, — додав ще Нісс, а тоді сіпнув Моа вбік. — Вона зникає! — закричав він. — Будинок пам’яті ковтає її!
І це відбулося насправді, хоча Нісс ніколи й подумати про таке не міг би! Вхід до цього пам’ятного місця був ширший за всі попередні входи, і в ньому повільно й моторошно оберталося невеличке приміщення зі скляними стінками, куди люди заходили, але назад не поверталися. От ніби це приміщення, що ковтало людей, випльовувало їх десь по той бік… хоча одночасно (як із почуттям полегшення з’ясував Нісс) випльовувало на вулицю інших.
— Ні, туди я не піду! — заявив Нісс.
— Мусиш! — наполягала Моа. — Мама ж увійшла туди.
— Нізащо в житті! — вигукнув Нісс, хапаючись за свій пояс, мов за останній порятунок. — Ти ж не знаєш, які моторошні сили можуть діяти в цьому…
— Ніссе! — скрикнула Моа. — Ніссе! — Голос їй урвався. — Де ти? Я тебе не бачу!
20
Мунна підмела долівку, витрусила за порогом спальні шкури. Наближався полудень, і тому жінка задумалася, чи готувати обід. Іще кілька днів тому в казані було їжі на трьох. І вирішила: для самої себе не варто варити.
У час, коли закінчувалися заняття в школі, вона сиділа перед хатою, тримаючи обома руками кухля. Мимо пробігли діти, ногами збиваючи куряву. «Як і щороку, — подумала Мунна, — за цим можна визначати наближення літа!»
Коли перед нею став Торіл, вона довго дивилася на хлопця, перш ніж той зважився заговорити.
— Нісс не був у школі, — сказав Торіл.
— Сьогодні не був, — приязно мовила Мунна.
— А завтра він прийде? — запитав хлопець, не дивлячись на Ніссову матір.
Мунна ковтнула з кухля напою.
— Можливо, — тільки й відповіла.
— Отже, ти не знаєш, — мовив Торіл.
Мунна зробила ще ковток, але не сказала нічого.
— А Ведура вже кілька днів немає в селі, — сказав Торіл.
— І Антака немає, — усміхнулася Мунна. — Антак перший зник.
Торіл пильно подивився на жінку.
— То він там? — тихо запитав він. — І Нісс там?