— Після обіду у п’ятницю, а де — я тобі ще скажу, — кинув Кевін. — Потурбуйся про бабло, малий. Аби нічого не зірвалося, вшарив?
Тут він крутнувся на закаблуках і махнув обом друзякам, щоби йшли за ним.
— Зачекай тут, поки ми піднімемось нагору! — кинув через ліве плече.
Але Йоганнес зробив би так і без цієї вказівки. Коліна йому тремтіли, тож мусив притулитися до стіни. Вгорі, на стелі, бракувало трьох кахлів. Старий тунель, майже сто років йому.
«Двадцять євро! — подумав хлопчик. — І на п'ятницю!» Йому стало зле.
— Але ти все-таки був зник! — сказала Моа, швидко зиркнувши на Нісса. — Ти був невидимий!
Разом із людською юрбою вони перейшли на другий бік вулиці. Звідти, поміж двох вулиць і високих будинків, завидніло озеро, на протилежному березі якого проїжджав по мосту довгий, змієподібний, гостроносий самохідний віз.
— Мамо! — гукнуло якесь дитя, що зі своєю матір’ю чекало катера на березі. — Глянь, дітки-циркачі!
І захоплено витріщилося на Нісса й Моа.
Нісс потягнув Моа за лаву.
— Треба нам забиратися звідсіля! — сказав він. — Поки ще хтось не звернув на нас уваги!
Моа подивилася на нього.
— Можливо, це мені тільки привиділось, — невпевнено вела своєї дівчинка. — Звісно, цього не може бути. Але зненацька зробилося так, ніби ти зник, Ніссе. Це справді так було!
— Та нікуди я не зникав! — заперечив хлопець. — Це той чоловік наскочив на мене.
— Ти зник не так! — сердито труснула головою дівчинка. — Сам знаєш як.
Від причалу відплив білий катер і повільно поплив у бік моста. На палубі стояли люди й махали їм руками.
— Ну, принаймні цієї миті я більше нікуди не зникаю, — сказав Нісс. — Як сама бачиш. Але ж який я голодний! Ти певна, що знайдеш дорогу назад, до нашого хлопчика?
Моа кивнула головою:
— Я ж без п’яти хвилин лі-фея.
На сходах Йоганнес зустрів пана Їделунґа, що саме зачиняв за собою двері їхньої квартири. Курт. Якщо Брітта називає його Куртом, то він, можливо, й має право до них заходити.
— Привіт, Йоганнесе! — приязно озвався пан Їделунґ. — Так довго тримали в школі?
Йоганнес похитав головою. Він геть забув про малих — бо всю дорогу додому сушив собі голову, як роздобути гроші для Кевіна. А тепер вони враз йому пригадалися. Може, Брітта покликала нового сусіда, бо виявила Нісса й Моа? Чи вона, як і він, Йоганнес, злякалася в перший момент, що з’їхала з глузду? І їй потрібна була чиясь стороння порада, аби розв’язати проблему: існують ті двоє насправді чи їй ліпше лягти в ліжко, поклавши під ноги грілку?
— Ну, то я за тебе спокійний! — запевнив пан Їделунґ. — А ти вже помітив, що наш кримінальний сусід — ти ж сам сказав, пам’ятаєш? Ти сказав, що він бандит! То ти помітив, що він складає у підвалі плити? Він не відкладає на потім свої плани щодо подвір’я — цей не буде чикатись!
— Знаю, — промурмотів Йоганнес. — А ще він накричав на мене, щоб я не смів за ним шпигувати.
— На мене він теж роззявляв пащеку, — повідомив пан Їделунґ. — Бо я висловив думку, що мені любіше дивитися на приємний моріжок, аніж на вимощену плитами пустку. Але він запевняє, ніби все домовлено з власником будинку.
— А Поллілі? — запитав Йоганнес.
Пан Їделунґ відмахнувся.
— Ну, де вона подінеться, твоя морська свинка? — мовив він. — Кому яке діло до неї? Але Бріттиним трояндам гаплик, це вже точно. Вона це тяжко переживає…
«Гаплик буде й норі, що виходить під троянди», — подумав хлопчик. Але про це Їделунґ, либонь, нічого не знав. І, очевидячки, й про Нісса з Моа. А то б він давно вже сказав щось про чудернацьких малюнків.
— Я запросив Брітту на невеличку прогулянку на човні! — повідомив пан Їделунґ. Курт, Курт, Курт… — Аби втішити її, чи що.
— Справді? — перепитав Йоганнес. Якщо Нісс і Моа досі ще не повернулися, то це тривожно. Хтозна, як їм повелося в мандрівці містом. Адже все тут їм чуже, незнане й моторошне…
— Я маю моторного човна, — провадив пан Їделунґ. — Не дуже класний, щоб ви не мали ілюзій. Я й тебе від щирого серця запрошую! Наступного понеділка, коли в неї вихідний. Подумай!
— Дякую, — кивнув Йоганнес. А тоді відчинив двері помешкання.
«Звичайно, дуже мила пропозиція, — подумав хлопчик. — Але чи потрібні Брітті ці постійні зустрічі? Треба це проконтролювати!»
— Слухай! — прошепотів чоловік. — Я знаю, що твій син — золотяр! Ти хотів мене ошукати, хранителю історії!
Антак забився в куток, затуливши обличчя руками.