Йоганнес знизав плечима.
— Він хоче більше, — буркнув він.
Ліна міцно взяла його під руку, і так разом вони обійшли подвір’я.
— Аякже! — сказала вона. — Вимагачі завжди так хочуть! Наче ти й сам не знаєш! Вони ніколи самі не перестають вимагати — поки їх не зупинять!
Йоганнес збагнув раптом, якої дурості припустився. Адже він і справді вірив, що після п'ятнадцяти євро усе припиниться — чи принаймні після двадцяти… І аж оце до нього дійшло, що цьому вимагацтву, мабуть, кінця-краю не буде.
— І скільки ж?
— Двадцять! — прошепотів Йоганнес. — Він знову нагадав, що всій моїй родині може загрожувати небезпека.
— Ні! — сказала Ліна. — Ти не можеш цього зробити!
Дзвоник сповістив, що перерва закінчилась, і школярі посунули в класи.
Йоганнес схопив Ліну за плече.
— І тоді ти будеш охороняти Брітту щоночі? — запитав він. — У них ніж, вони мені показали!
Чи, може, Томас її охоронятиме? Забиратиме з роботи? Щоночі?
Ліна скинула з плеча його руку.
— А де ти візьмеш гроші? — вже не так войовничо запитала дівчинка. — Ти маєш таку суму?
Йоганнес похитав головою.
— Я думав, може, ти позичиш? — запитав він.
Ліна покрутила пальцем біля скроні.
— І звідки в мене візьмуться гроші? — запитанням на запитання відповіла вона.
Цього дня Нісс і Моа не наробили у помешканні безладу. Прийшовши зі школи, Йоганнес застав їх перед телевізором у Бріттиній кімнаті: сиділи з виїденим пакетом хліба й витріщалися на екран.
— А якби це Брітта прийшла, а не я? — сердито запитав малий господар, хапаючи пульт. — Тут вона б вас і застукала!
— Це так захоплює! — схвильовано пояснила Моа, покусуючи собі пальці. — Як ви їх запихаєте туди всередину?
— Кого? — не зрозумів Йоганнес.
Моа показала на двох чоловіків, що билися на екрані.
— Усередині їх немає! — сказав хлопець і натиснув кнопку пульта. Бійці зникли, екран почорнів. — І до того ж це третьосортна програма.
— Вона мені не хотіла вірити! — задоволено сказав Нісс. — Я пробував пояснити їй, що там, усередині, є тільки сила струмів. Це я знаю від Ведура.
— Але чому мені не можна далі дивитись? — наполягала Моа. — Мені байдуже, чи є всередині ті бійці, а чи сама лише сила струмів.
— Це погана програма, — нетерпляче пояснив Йоганнес. — Саме насильство, одне слово — сміття.
Моа наморщила чоло.
— Але воно захоплює! — переконано сказала вона.
Йоганнес подався до кухні.
— Ви часом не маєте грошей? — запитав, ставлячи на вогонь каструлю з водою. — Хочете макаронів?
— Ми голодні, — безпорадно промовив Нісс. — То й з'їмо, хоч би що воно було. А що таке гроші?
— Це те, за що ми все купуємо, — пояснив Йоганнес. Він і так здогадувався, що в цій справі крихітні гості йому не допоможуть. — А за що ви купуєте їжу? Чи лахи?
З Ніссового виразу обличчя видно було, що він не дуже добре уявляє, що воно таке «лахи».
— Все, що нам треба, ми беремо, — пояснив малий медлевінґер. — У пекаря. Чи в різника. Чи в городника.
— У мірошничихи, — додала Моа. — У садівника.
— Без грошей берете? — не повірив Йоганнес.
— А що таке гроші? — вдруге запитав Нісс.
Йоганнес висипав цілий пакет спаґеті в киплячу воду.
— Забудьте! — відмахнувся. — Ото тільки, вони мені потрібні, бо інакше підріжуть Брітту.
— Хто? — злякано запитала Моа.
І Йоганнес розповів про Кевіна, розколочуючи у воді томатну пасту. Брітта казала, що користуватися щодня готовим соусом — це задорого. Можна було й на цьому прикладі пояснити, що таке гроші, але малі гості зрозуміли це і з історії з Кевіном.
— Люди й справді таке витворяють? — розгублено перепитав Нісс. — Це не казка?
— Коли б то казка! — відказав Йоганнес, солячи й вимішуючи свою підливу.
— Підрізують, убивають? — спитала Моа. — Тільки за те, що ти не хочеш їм дати чогось, що їм не належить?
— Саме так, — кивнув головою Йоганнес.
— Може, це все-таки казка, Ніссе? — невпевнено запитала Моа. — Це просто казка!
— Ось чому нам ніколи не хотілося слухати перекази про людей, — задумливо сказав Нісс. — Там завжди йшлося про жахливі речі. Тому ми їх і позабували.
— Але нам ніхто не розповідав, що вони мають зорові скриньки! — вигукнула Моа. — І денносвіти, й печі без вогню! Ті казки розповідають лише половину.