Малий господар поставив на стіл три тарілки.
— Коли я їм, то ні про що таке не хотів би чути! — заявив він. — Це псує мені апетит.
Тоді підсадив Нісса й Моа на кухонний стіл.
Покуштувавши, Нісс признався, що, відколи впорав того величезного шматка торта на свій Великий День, він іще не їв так смачно, а Моа заявила: макарони — її улюблена страва!
«Добре, що я зварив цілий пакет!» — задоволено подумав Йоганнес.
— І що ж ви робили вчора цілий день? — поцікавився він, крутячи виделкою.
— Ми дивилися на світ людей! — захоплено відповів Нісс. — І постійно мусили ховатись! Бо дехто з людей таки витріщався на нас.
— І тут зненацька Нісс зробився невидимий! — захотілась Моа.
— Дурниці! — сердито заперечив Нісс. — Просто один чоловік так штовхнув мене, що я відлетів набік. І він навіть не вибачився!
— То це у вас буває? — зацікавився Йоганнес. — Ви це можете? Ставати невидимими?
Нісс заперечно потряс головою, та так сильно, що одна макаронина злетіла йому з виделки й влучила у підборіддя Моа.
— Так тобі й треба — за такі вигадки! — прокоментував він.
— У переказах Сивої Давнини, — сказала Моа, пальцями запихаючи ту макаронину в рот, — там такі речі можливі, там про це розповідається. Ти ж уже знаєш, що всі ми на свій Великий День отримуємо свої фібули…
— …яким ви надаєте стільки ваги! — підхопив Йоганнес, хоч і з напханим ротом.
Нісс узявся обіруч за срібну фібулу на своєму поясі.
— Оце моя! — гордо заявив він. — Я тільки ще не дістав мого слова.
Йоганнес придивився до тієї пряжки й засміявся.
— Це фібула? — запитав, перехилившись через стіл. — Оця штучка? А я думав весь час… — Тут він наморщив лоба. — Я вже раз бачив щось подібне, — повільно промовив. — Цілком певен, що бачив. Трохи наче й не така вона була, але дуже схожа. Я цілком певен.
Нісс і Моа навіть перестали їсти.
— Де? — схвильовано вигукнула дівчинка.
Йоганнес знизав плечима.
— Тільки виглядала та якось інакше… — промимрив він.
— Ти що, не розумієш? — нетерпляче завовтузився Нісс. — Якщо ти тут, нагорі, бачив нашу фібулу…
— …то вона може належати тільки Антакові або Ведурові! — доказала Моа. — Невже ти й досі не втямив?
Йоганнес повільно кивнув.
— Сили небесні! — вигукнув він. — То ми їх швиденько й знайдемо! Тільки треба мені пригадати…
— Будь ласка! — заблагав Нісс. — Напруж свою пам’ять!
Господар відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Йому згадався Країдлінґ біля дошки… Кевін у тунелі і в шкільному туалеті… Покашиїнський у підвалі…
— Нічого! — оголосив нарешті. — Геть нічого.
Тоді розплющив очі й покопирсався у підливі під своєю локшиною.
— Пригадувати найкраще, коли зовсім не думаєш про потрібну річ, — сказав хлопчик. — Так стверджує Брітта. Тоді мозок сам шукає потрібне, і якоїсь миті — гоп! Спогад випливає на поверхню…
Нісс недовірливо подивився на нього.
— Ви повинні мене відволікати! — узявся повчати Йоганнес. — Аби мій мозок міг тишком-нишком попрацювати над цією загадкою. Розповідайте мені далі про фібулу та про слово!
Моа набрала повні груди повітря.
— Отже, — почала вона, — у нас кожен одержує на свій Великий День свою фібулу від короля, а від батьків — своє слово. Хлопець — від батька, дівчина — від матері, зрозумів? І разом вони, фібула й слово, надають новому дорослому його — чи її — чарівної сили.
— Надавали колись, — виправив Нісс і любовно погладив свою фібулу. — Як ми ще жили нагорі, у світі людей.
— Надавали колись, — повторила Моа. — Принаймні таке розповідається у казках та переказах. Кому яка дістанеться сила, ніхто не міг того знати заздалегідь, а нині вже ніхто, вважай, і не пригадує, які мали ми колись таємні сили.
— Хіба що хранитель історії щось іще знає, — припустив Нісс.
Моа відмахнулася.
— І тому це, цілком природно, могло би статися, — договорила вона. — Якби Нісс отримав заодно й своє слово. Але ж він його ще не має!
— Тобто Нісс міг би ставати невидимим? — з шанобливим трепетом прошепотів Йоганнес.
Моа невпевнено подивилася на Нісса.
— Чом би й ні? — припустила дівчинка. — Він-бо нині знову перебуває у світі людей, як і давні медлевінґери, коли всі вони були наділені своїми таємними-чарівними силами. Зрештою, ми, лі-феї, вміємо ж і досі літати, а це теж не зовсім нормально.
— Але ж він не отримав іще свого слова, — нагадав Йоганнес. — Тому нічого у нього не вийде.