— Біжи надвір, Ніссе! — сказала вона. — Вийди невидимий та й підслухай, що вони там говорять. Повправляєшся для початку.
Йоганнес зняв Нісса з підвіконня. Він мав таке відчуття, що тепер, коли Нісс міг ставати то видимий, то знову невидимий, коли і як йому заманеться, не варто було би так відразу й починати експлуатувати цю його здатність.
Йоганнес прочинив двері помешкання.
— До скорого побачення, Ніссе! — сказав він. — Будь обережний!
Нісс тільки махнув рукою. І враз те місце в коридорчику, де він стояв лише мить тому, спорожніло.
25
Цілий день Торіл блукав селом. Пополудні, коли він уже вкотре минав браму палацу, хтось гукнув його на ім’я. Хлопець зупинився.
— Торіле! — звернувся до нього король, витираючи зашкарублі від землі руки до свого садового фартуха. — Цілісінький день стежу за тобою. Ти вкотре пробігаєш повз цю браму? Удвадцяте? Втридцяте?
— Не знаю, Ваша Величносте, — відповів Торіл, намагаючись триматися якомога шанобливіше.
— А я знаю! — вигукнув король. — Бо я полічив, адже числа я люблю так само, як і рослини, мій хлопче! Двадцять сім разів! Двадцять сім разів ти пройшов повз палацову браму! А це означає, — помахав король указівним пальцем, — що ти від сьогоднішнього ранку двадцять сім разів пробіг через усе село. Від сьогоднішнього ранку! — вигукнув король. — Ти непокоїшся, Торіле, і я знаю чому.
— Вибачте, Ваша Величносте! — сказав Торіл, твердим поглядом дивлячись королю у вічі. — Але я не непокоюсь. Зовсім ні. Просто мені краще міркується, коли я ходжу. Про всяку всячину, нічого особливого.
— І тому прогулюєш школу? — вигукнув король і ляснув хлопця долонею по плечу. — А я знаю, про що ти міркуєш, хлопче! І кажу тобі: не роби дурниць!
— Не розумію, про що ви говорите, Ваша Величносте, — стримано відповів Торіл. — Я можу йти?
Король махнув рукою, ніби проганяв зграю ворон.
— Тільки не роби дурниць, хлопче! — сказав він ще раз. — Не роби дурниць!
Торіл вклонився йому і пішов.
Йоганнес повернувся до своєї кімнати й став біля підвіконня, на якому сиділа Моа.
— Нісс зійшов униз? — запитав він.
Моа знизала плечима.
— І як би я про це довідалась? — відповіла запитанням. — Принаймні його не видно. — Тут дівчинка зітхнула. — Йоганнесе, скажи-но мені! Хоча ти, звісно, людина. Чи можеш ти зрозуміти, що ми, медлевінґери, маємо отакі здібності й зовсім ними не користуємось? І так уже багато століть… Тепер ми щось можемо тільки тут, нагорі. Те, про що в нас там ніхто вже й не згадує… А ті здібності були ж такі корисні! Чом про це більше ніхто не говорить? Чому втовкмачують нам у голови, буцім то все казочки?
Йоганнес слухав Моа, обмірковував її слова й спостерігав, як на вулиці Покашиїнський і той самий молодик переносять плити з вантажівки у підвал. Нісса не видно.
— Не маю уявлення, чому воно у вас так ведеться, — відповів хлопчик. — Але якби щось таке було у нас, людей, то я міг би подумати, що хтось дуже боїться, аби не скоїлося щось лихе. Якщо всі про це довідаються. І тому такі речі тримають у таємниці.
Моа кивнула.
— Бо хто-небудь, наділений такою силою, міг би використати її хибно? — мовила вона. — Використати її на зло?
— Може бути, — сказав Йоганнес. — І ви й справді нічого про це не знали?
— Я ж кажу! — вигукнула Моа. — Виходило так, нібито все це — самі побрехеньки, яких ніхто й слухати не хотів. І кажу тобі: це зроблено навмисне!
— Виглядає на те! — погодився хлопчик. На вантажівці залишалося всього кілька плит. — А там он іде Ліна, от лишенько! Доведеться тобі заховатися. — І захихотів. — Якщо не вмієш робитися невидимою.
— Ти також не вмієш, — форкнула Моа і шаснула під ліжко. Задзеленчав дзвінок. — А хто така Ліна?
— Одна дівчинка з мого класу, — пояснив Йоганнес, роззираючись довкола, чи не залишилося нічого такого, що свідчило би про присутність двох незвичайних гостей. — І вона не повинна тебе бачити! Чому — поясню тобі згодом!
І побіг до вхідних дверей.
Відчиняв він їх обережніше, ніж завжди, ще й потримав відчиненими хвильку, коли Ліна вже давно стояла у передпокої.
— Чому ж ти не зачиняєш дверей? — запитала Ліна. — Я вже зайшла, Йоганнесе, прокинься! Гей, Йоганнесе, ти спиш, чи що?
— Що? — ніби повторив Йоганнес. Зрештою, як йому було знати, чи разом із Ліною не ввійшов до будинку й Нісс та чи не хотів би він разом із гостею потрапити до квартири? Тож він і сказав голосно: — Зараз я зачиняю двері!