Йоганнес енергійно захитав головою.
— Нічого такого я не сказав! — вигукнув він. — Я тільки сказав, що у нього була отака фібула. Вона випала з його кишені, коли він заходив до нас, а він на це й уваги не звернув. Я тоді подумав, що то запчастина від його мопеда.
— Уваги не звернув! Еге ж! — вигукнула Моа. — Він саме цього й хотів: щоби ви не звернули уваги!
Хлопчик зігнувся, сидячи на ліжку.
— Але я в це не вірю! Він наш чи не найдавніший друг. Коли я був маленький, мені завжди хотілося називати його татом. Він трохи розсіяний, але порядний чоловік!
— Ото тільки, що тримає двох наших у рабстві! — понуро кинула Моа. Хоч яка вона була крихітна, але така рішуча, що хто б і звернув увагу на той маленький росточок!
— Але це не обов’язково він, — прошепотів Йоганнес.
— Він ваш сусід? — розпитувала Моа. — Міг він потрапити на ваше подвір’я і зловити Антака з Ведуром?
— Ні! — Хлопчик із відчуттям полегшення потряс головою. Хоча про таку можливість він і не подумав. — Ні, він мешкає біля річки, в гавані.
— Ні? — настирливо допитувалася Моа.
Йоганнес подивився на свої руки.
— Втім, він має ключа від нашої квартири, — пробурмотів він. І замовк. Не сказав, що Томас давно вже без роботи і тому будь-коли може заходити до їхнього помешкання — навіть тоді, коли ні матері, ні сина не буває вдома.
«А те зашторення баркаса!» — подумав Йоганнес. Враз усе й зійшлося. Аби ніхто не зазирнув до каюти. І ніхто його не знайде, бо він ніде не прописаний. «Я, мабуть, був сліпий… І Брітта сліпа!»
— Йоганнесе! — гукнула Моа.
«Але навіщо йому це? — намагався збагнути Йоганнес. — Навіщо захоплювати тих двох і тримати їх? Пощо йому Антак з Ведуром?»
— Йоганнесе! — нетерпляче добивалася Моа. — Я з тобою розмовляю!
«Але ж фібула таки в Томаса!»
— Відчини вікно, Йоганнесе! — крикнула дівчинка йому у вухо. — Ти не чуєш? Я хочу на підвіконня!
Йоганнес кивнув. Хоч як міркуй, а залишався упертий факт: Томас якось та заволодів фібулою!
Йоганнес відчинив вікно, і дівчинка вихилилася назовні.
— Ніссе! — захоплено крикнула вона. — Ніссе! Заходь! Ми вже знаємо, де вони!
Ніхто не обізвався.
— Ми знаємо, де та фібула! — наполегливо кричала Моа. — Ніссе, повертайся!
Поруч неї вихилився у вікно і Йоганнес.
— Ніссе, обізвись! — крикнув і він. — Аби ми хоч знали, що ти ще живий!
Але ніхто так і не обізвався знадвору.
— Його тут немає! — прошепотіла Моа.
— Можливо, він просто пішов трохи прогулятися, — припустив Йоганнес.
Виходячи невидимим на вулицю, Нісс хвилювався. Він тулився до стіни, пильнуючи, як ті два чоловіки завдають собі плити на плечі й переносять у підвал. Іноді вони ковзали поглядом по ньому, але малий медлевінґер добре бачив, що вони його не помічають. У нього в душі наростало неймовірне почуття щастя.
«Я невидимий! — думав Нісс. — Я можу йти куди завгодно й що завгодно робити, і ніхто й ніяк мене не помітить, якщо тільки я сам того не захочу! Тобто, як сказала Моа, я можу їх підслуховувати й переслідувати, а вони того нізащо не помітять. Коли б ми знали, хто захопив Ведура з Антаком, я міг би стежити за ним. Моя фібула і моє слово — це найдорожча моя зброя!»
Ось чоловіки зникли в будинку, й відразу по тому підійшла якась дівчинка; вона натисла кнопку біля дверей. «Чи не в гості до Йоганнеса? — подумав Нісс. — Віком десь така, як і він. Як Йоганнес і ми з Моа. І тепер сидять вони всі троє в Йоганнесовій кімнаті й розмовляють».
Нісс тихенько засміявся. От би поспостерігати за ними трьома так, щоби вони цього не завважили! А потім розповісти би їм усе, що вони робили. Моа, певне, почорніла би від злості! Так їй і треба — вічно наполягає тільки на своєму!
Нісс підійшов до вантажівки впритул і видерся на одне із задніх коліс. Неймовірно, які колеса роблять люди для своїх самохідних візків! Нісс звернув на це увагу ще в місті. Товсті, з твердої чорної гуми і з рівчачками, куди легко заходила медлевінґерська рука чи й нога. А не тонкі дерев’яні коліщатка зі шпицями, оббиті зверху металевими обручами, якими користуються всі в краї медлевінґерів. Не дивно, що на таких колесах людські візки котяться легко та м’яко, мов по небесній перині. Хай там чи вибоїна трапиться на дорозі, чи камінець, то самохідний візок навряд чи дуже підскочить і саме колесо не зламається.
Над шиною був бляшаний виступ, мов дашок, а вже звідти Нісс зумів, хоч і крекчучи з натуги, видертися й на платформу. Задній борт був опущений і трохи погойдувався.