Йоганнес вимкнув телевізор.
— Мабуть, загубився, — зажурено мовив він.
Моа сіла.
— Знаєш, я за Нісса не хвилююсь так уже страшенно, — сказала вона. — Ми, медлевінґери, завжди добре даємо собі раду. Тому ми й не могли повірити, що Антак із Ведуром просто загубилися тут у вас нагорі.
— А що, коли він десь сидить і чекає — не дочекається нас? — запитав Йоганнес.
— Спочатку ми звільнимо Антака і Ведура! — категорично заявила Моа. Здавалося, вона взагалі не переймалась через Нісса. І це, як не дивно, заспокоїло і Йоганнеса. — Сьогодні ввечері випадає чудова нагода, і ми не повинні її пропустити.
— Поки Томас на роботі, — кивнув Йоганнес. — А Ліна — у бабусі Ільзи. І нікого немає на судні. — Зітхнув. — Як добре, що Брітта й Томас ще колись давно обмінялися ключами!
Причому він достеменно знав, що Брітта не схвалила би такого вчинку. Ніколи мати не ходила до Томасового помешкання, коли того не було вдома, аби там похазяйнувати.
«Але ж саме на це він і розраховує! — подумав Йоганнес. — Ну, цього разу Томас помилився».
— Коли споночіє, підемо до баркаса! — сказав Йоганнес. — До речі, ти знаєш англійську?
І дістав підручника з ранця. Не повинен пан Країдлінґ іще раз спіймати його з невиконаним домашнім завданням!
— Увімкни зорову скриньку! — сказала Моа. — Я мушу додивитись.
27
Нісс лежав під тентом і відчував, що самохідний візок їде по рівній дорозі. Згадав, як удома, бувало, сидів на возі, коли возили пшеницю до млина чи сіно з лук у повітку, й трохи затужив за тими часами.
«Але ж я можу, як тільки схочу, повернутися додому! — подумав він. — Як тільки захочу! Тунель відкритий».
Візок зупинився і знову рушив; ще раз зупинився — і ще раз рушив.
«Це ті стовпи з ліхтариками! — гордовито подумав Нісс. — Я вже тут усе знаю. Щоразу ми зупиняємося біля тих стовпів.»
Візок зробив поворот, а тоді затрясло — майже як у рідному краї на возі. Отже, почалася нерівна дорога. Візок смикався короткими, різкими ривками, а тоді гурчання двигуна урвалося.
«Приїхали!» — подумав Нісс.
Почекав трохи, чи прийдуть зняти тент з платформи, щоби легше було зістрибнути, але ніде нічого не ворушилося. Обережно підняв трохи тент над головою.
Самохідний візок стояв ніби на майдані, де, крім нього, було ще багато інших візків. З криївки Нісс побачив воду, що спокійним плесом лежала в затінку нижче майдану. Відкритий човен, з уже знайомим торохтінням, гасав по воді, а інші човни (куди більші за ті, що в рідному краї!) було прив’язано до містка. Людей ніде не було видно.
Нісс підняв тент трохи вище й видерся на борт. Відстань до землі була величезна, і на додачу майдан був забрукований важкими каменями-кругляками. Нісс заплющився й відпустив руки.
Трохи полежав, чекаючи: можливо, сильний біль зараз скаже про серйозне ушкодження? Але тільки й відчув, що посмикування в долонях, бо сперся на них, коли приземлявся. Так, шкіра була подряпана, і з-під піску та бруду прозирав кривавий рубець. Ну, на це можна й не зважати. Найважливіше зараз з’ясувати, куди це завіз його самохідний візок та як звідси знайти дорогу назад, до Йоганнеса.
З відчаю Нісс аж застогнав. Бо з першого погляду переконався, що не має жодного уявлення, де опинився. Далеко внизу хлюпотіла вода. Це була якась дуже пряма й не надто широка річка. На протилежному боці гуркотіли самохідні вози, рухаючись щільною колоною, а попід стіною поспішали кудись люди.
Позад нього стояв нескінченний ряд блискучих, високих коричнево-червоних будівель. Дивно: стільки вікон, а хоч би тобі одна людина звідти визирала!
Нісс обережно підбіг до найближчого входу, біля якого запрошували завітати кілька щитів з однаковою великою картиною. Хлопчик злякано зупинився. Якісь люди сиділи у човні й кричали, а лютий вир ніс їх у безодню.
«Невже ж ця невеличка річечка може бути такою буйною? — спантеличено подумав Нісс. — Можливо, від весняної повені? Можливо, тоді вона виходить зі своїх кам’яних берегів?» Але хоча роти в людей на щиті були роздерті німим криком, очі їхні сміялися!
Нісс підступив іще на крок ближче й відсахнувся. З будівлі вдарила приглушена музика, похмура й погрозлива. Завищали, відчинившись, двері й загрюкнулись. Забряжчали ланцюги, й закричав чоловік, неначе від лютого болю.
«Саме так!» — подумав Нісс, нажахано ховаючись за східцями, що вели нагору до вхідних дверей. Саме про таке розповідалося і в переказах, і називалося це місце в’язниця. Темна, холодна будівля, куди одні люди кидали інших людей, щоби ті гнили там у бруді й пітьмі. Ось із будівлі долинуло страхітливе ридання, потім удари барабана.