Торіл ступав повільно, ніби долав якийсь опір. Час від часу зупинявся й озирався назад.
Перед майстернею швидко перевірив, чи ніхто за ним не слідкує. Тоді відчинив двері й пройшов через напівтемну кімнату просто до шафи. Упевненим рухом, наче вже проробляв це тисячу разів, відсунув шафу від стіни й провів пальцями по розтрощеному одвірку. Все тут було так, як він і передбачав.
Торіл повагався одну лише мить, а тоді ступив у темний підземний хід. Він знав те, що знав, а отже, не мав жодного іншого вибору.
Діти почекали, доки годинник на вежі виб’є північ. Брітти ще довго не буде. Моа заснула на ліжку. Йоганнес позіхнув.
— Моа! — прошепотів він. — Прокинься! Бо потім прийде Брітта, і на той час я маю бути в ліжку.
Коли вони вийшли з будинку, довкола панувала тиша. Лише за кілька сотень метрів весело виблискували барвисті вогні вулиць, і звідкись невиразно долинали музика й сміх. Але оглядове колесо вже перестало крутитись, і на вулиці, котрою бігли діти, все неначе вимерло. Лише в поодиноких вікнах, то тут, то там, іще горіло світло. Жодне авто не порушувало нічної тиші.
— Тепер нам туди, вниз, до води! — сказав Йоганнес. У мертвій тиші бриніла луна від їхніх кроків. — Ти можеш трішки швидше?
— Якби я вже мала свою фібулу! — захекано говорила Моа. — Тоді я летіла б у повітрі! Й не відставала би від тебе!
Під Мишачою вежею чорними тінями стояли кораблі, пришвартовані до понтона.
— Тихо! — прошепотів Йоганнес. У кишені штанів він стискав ключа — старого, великого, важкого. Понтон ледь погойдувався на воді, й Моа зіщулилась.
— Не бійся! — пошепки заспокоїв Йоганнес. — Усе в порядку!
На «Корделії-2» було тихо. Одначе Йоганнес і Моа якусь хвильку вичекали, присівши на палубі. В каюті нічого не ворушилося.
— Якщо хтось ітиме сюди — тікай! — розпорядився Йоганнес і крутнув ключа в замку. Двері легко відчинилися. Хлопчик задки спустився трапом до каюти. Моа, обережними кроками, — за ним.
— Зараз я увімкну ліхтарика, то ти не лякайся! — прошепотів Йоганнес.
У кімнаті було прибрано. Тільки на столі стояло два горнятка, а поруч лежала розкрита Томасова книжка.
— Антак! — тихо покликав Йоганнес. — Ведур!
Ніхто не озвався.
— Ти й справді гадаєш, що він тримає їх десь тут під замком? — скептично запитала Моа, роззираючись по каюті. — Але ж тут така тіснота! Та ще як і дівчинка живе тут…
— Антак! — гукнув Йоганнес, тремтливими руками відчиняючи двостулкову шафку, де Томас із Ліною тримали одяг і посуд. — Ведур!
— Вона б неодмінно помітила! — запевнила Моа, залізаючи під лавку. — Чи ти гадаєш, він відкрив таємницю викрадення твоїй подружці?
Йоганнес сперся на стіл.
— Ні, не тут він їх заховав! — пробурмотів він. — Але де ж тоді?
— А що, коли ти помилився? — припустила Моа. — Що, коли ти бачив у нього зовсім не фібулу? Ти ж тоді подумав, ніби то частина… чогось такого, що я забула, як воно й називається!
На проході до штурвала стояла стара, невисока шафа, на якій Томас поставив електрочайник. Йоганнес відчинив одну стулку шафи, як звідти на підлогу посипалися книжки й папери. Лінині підручник із математики, зошит з англійської…
— І тут немає… — розчаровано сказав і відчинив другу стулку. Звідти й випала чорна фібула, глухо гупнувши на підлогу.
Нісс рвучко прокинувся. Спальна шкура під ним гойднулася! Перелякано розплющив очі.
Вгорі над собою уздрів небо й важкого металевого гака, і той гак підіймав його постіль у повітря. Він ледь похитувався, увігнавши свої кігті у вовну.
— Затягуй! — пролунав густий бас, і килими загойдалися дужче. — А розвантажимо завтра!
Якийсь чоловік нахилився над Ніссом, зовсім його не помічаючи, й розчепив гака. Він крикнув щось іншому чужою мовою, і той інший засміявся. Тоді зачинилися двері.
Якомога тихіше Нісс зіскочив зі свого стосу килимів. Дарма що той чоловік його не бачив, але ж міг якось випадково зачепити.
Довкола панувала сутінь. Нісс опинився у просторому приміщенні з дерев’яною підлогою та сірими стінами. Усе тхнуло тут ветхістю й пилюкою, і стоси килимів стояли рядами, один біля одного.