— Закрий люк! — знову прогув бас. — Я вже зачиняюсь!
І тоді стало зовсім темно.
Нісс перелякався. Зовсім недалечко, за містком, сиділи в тюрмі Антак і Ведур, а він, Нісс, єдиний, хто про це знає. І замість того, щоби негайно бігти кликати Йоганнеса на допомогу, він розлігся та й заснув!
Нажахано кинувся до люка, крізь який щойно потрапив сюди, у складське приміщення, на піддоні з килимами. Але, хоч як він сіпав люк, відчинити не міг. Не відчинялись і двері в стіні.
«Я в пастці! — подумав Нісс, і страх накрив його темною хвилею. — Замість визволити Антака й Ведура, я допустився, що мене самого зловили!»
Малий медлевінґер упав і затулив очі руками. Він і сам не міг би сказати, скільки пролежав отак, не ворушачись.
Потім серце забилося спокійніше. «Треба взяти себе в руки! — подумав Нісс. — Після ночі буде ранок, тоді повернуться сюди ті чоловіки й відчинять люк. От я й вискочу в отвір, побіжу до Йоганнеса та все йому розкажу».
Про те, що коїлося тим часом у жахливій тюрмі з в’язнями, він не смів і думати.
Тут гучно забурчав живіт, нагадуючи, як давно уже Нісс не їв. «То краще мені знову заснути! — вирішив малий медлевінґер. — Щоб хоч добре виспатися на ранок».
І побрів до того килимового стосу, який уже послужив йому спальною шкурою, видерся нагору й скрутився там, серед пітьми, калачиком. Але цього разу сон його чогось не брав…
— Фібула! — прошепотіла Моа. Сидячи на підлозі каюти, крихітна дівчинка обіруч тримала той шмат почорнілого металу. — Таки твоя правда! Це справжня фібула!
І ласкаво провела пальцями по почорнілій від часу поверхні.
— Добре, що вже хоч це знаємо, — понуро мовив Йоганнес. — Тут уже він не викрутиться! Десь в іншому місці тримає, либонь, і Антака з Ведуром.
Майже ніжно Моа провела вказівним пальцем по рельєфному орнаменту фібули.
— Чуєш, Йоганнесе? — звернулася вона. — Але я не вірю…
— Якби тут був Нісс! — нетерпляче урвав її Йоганнес. — Треба, щоби Нісс пошпигував за ним! Адже Томас його не побачить! І колись виведе його до тюрми. Ніссові тільки треба постійно триматися біля нього й жодної секунди не спускати з нього ока!
Моа дивилася на хлопчика, а пальцями все погладжувала той метал.
— Не думаю, щоб фібула належала Антакові чи Ведурові, — задумано мовила вона. — Глянь-но!
— Ні? — перепитав Йоганнес, беручи фібулу в руку. — І що? Що тут не так?
— Вона стара! — пояснила Моа. — Стара-престара! Не бачиш? Видно, що хтозна скільки часу її не чистили, а то б срібло так не почорніло!
Йоганнес згідливо кивнув.
— От ніби її не чистили вже кілька сторіч! — прошепотіла Моа.
— Кілька сторіч? Дурниці! — нетерпляче кинув хлопчик. — Але кому б вона тоді належала? Якщо не Антакові чи Ведурові? У вас іще хтось пропав безвісти?
— Ніхто, — похитала головою Моа. — Справді ніхто! Я цього не розумію. Цього просто не може бути, чуєш, Йоганнесе!
Цієї миті вони почули: на нічній вулиці заторохтів мотоцикл. І знову все стихло.
— Його мопед! — видихнув Йоганнес і позапихав усі папери назад, до шафи. — Зараз тут буде Томас!
Зачинив дверцята шафи й кинувся по східцях нагору, на палубу.
— Тікай! Швидше!
Його кроки загриміли по металевій палубі понтона. На східцях трохи повагався. Повернути ліворуч, на вулицю, якою ближче додому? Тоді він потрапить Томасові просто в руки. Тож звернув праворуч і помчав через дерев’яний місток до Шпайхерштадту, де довгі ряди складських будівель бовваніли в темряві, мов грізні мури. Біля найпершого входу присів на ґанок, щоби відсапатись.
І тільки тут згадав про Моа. Чи чув він її кроки позаду, коли біг по містку? Моа не може ставати невидимою! Якщо Томас ще й її упіймає…
— Моа! — тихо гукнув Йоганнес. — Моа, ти десь тут?
За спиною у себе він розчув якесь тихе, чудне шарудіння. Обернувся…
Лиш за кілька кроків позаду, попід чорною тінню складів і понад бруківкою, летіла у повітрі Моа.
— Це моя фібула, Йоганнесе, це моя! — прошепотіла Моа. Коли її ноги торкнулися землі, вона лише трохи похитнулася. — Це моя фібула, Йоганнесе! Вона слухається мого слова!
На тому боці Митного каналу швидкою ходою зійшов на понтон Томас. Йоганнес завважив, як він вражено сахнувся, а вже тоді зник у каюті свого баркаса. «Цікаво: чи здалося йому, що він сам забув замкнути двері?» — подумав Йоганнес.
— Тебе я випущу! — сказав чоловік, показуючи на Антака. — Тебе, хранителю історії! Аби ти привів мені свого сина. Ти вже бував із ним нагорі, то він і не здивується, якщо ти знову приведеш його сюди.