— Ні, — відказав хлопчик. — Та ти ж і не сподівалася від мене відповіді. Але принаймні відтепер ти можеш не хвилюватися, що Антак і Ведур мають померти.
Моа стала біля підвіконня.
— Ксавайя! — мовила вона.
Йоганнес скрикнув. Цибуля в Бріттиному ящику для зелені вмить черкнула вершками стелю.
— Ти з глузду з’їхала? Що подумає Брітта, як повернеться з роботи?
— Ксавайя! — захоплено вигукнула Моа — й останні три стебла петрушки стрельнули у висоту.
— Припини, ти, дурненька! — крикнув Йоганнес, дістаючи з шухляди кухонні ножиці. — Зараз я все це позрізаю!
— Воно діє! — сказала Моа — і карликові деревця на підвіконні потяглися вгору. — Я можу вирощувати рослини! Я можу літати, і вирощувати рослини, і…
— Ти зовсім схибнулася! — люто мовив Йоганнес, зрізуючи петрушку й цибулю знову, до нормальної висоти. Хоча петрушка при цьому, на жаль, позбувалася свого величезного ажурного листя. — А мені здавалося, що ти зовсім не хочеш ставати лі-феєю?
— Ах, то було сто років тому! — вигукнула крихітна дівчинка. — Ото й тільки, що я не шепочу при цьому! Чи, може, шепочу? Але ж цим нікому не завдаю прикрощів!
— Ну, наразі ніхто не скаже, ніби ти шепочеш, — запевнив Йоганнес. — Ти так верещиш, що побудиш мені всіх сусідів, і я матиму неприємності.
І саме цієї миті хтось постукав знадвору в двері, що вели на подвір’я.
— От бачиш! — злякано сказав Йоганнес.
І тільки тоді йому спало на думку, що серед ночі жоден сусід не прийде з подвір’я, аби поскаржитися Брітті на сина.
— Чом би тобі не піти? — прошепотів Ведур. — Принаймні хоч звільнишся! Повертайся в наш край, а сюди не приходь більше! Навіщо нам гинути обом?
— Я винен! — відповів пошепки Антак. — Як я можу звільнитися, знаючи, що він тебе… — На мить запала тиша. — Король здогадується про те, що сталося. І навіть Торіл це знає. І ти гадаєш, він мене не питатиме до кінця мого життя, яка випала тобі доля? Як я там житиму далі?
— Ти зможеш попросити короля, щоб він надіслав допомогу, — прошепотів Ведур.
Антак гірко засміявся.
— Сам знаєш, що він відповість, — мовив він. — Я залишаюся. Це все, що я можу зробити для мого сина й мого народу.
Частина третя
У пошуках Каїна
30
Спочатку Йоганнес подумав, що то Нісс повернувся, й зітхнув із полегшенням.
— Ніссе! — вигукнув він. — Ми тебе скрізь шукали!
У дверях стояв хлопчик, зростом і вбранням дуже схожий на Нісса. У світлі кухонної лампи зблиснула його фібула.
— Привіт! — нерішуче сказав малий, обережно заходячи до кухні. Його волосся сяяло, мов відшліфована мідь. — Я побачив Моа у вікні.
Моа підскочила до нього.
— Торіле! — вигукнула вона. — Що ти тут робиш?
— А я думав, що то Нісс, — спантеличено сказав Йоганнес. — О Боже, ще один! Поволі тут робиться тіснувато.
Але, побачивши перелякане обличчя хлопця, він похитав головою.
— Дурниці, — заспокоїв прибульця. — Ти також прийшов тим ходом?
— Я — Торіл, син Антака, — промовив малий і вклонився. — Я прийшов, щоби визволити свого батька, а разом з ним і Ведура. А якщо треба, то й Нісса з Моа.
— Може, хочеш їсти? — запитав Йоганнес. Він навіть не думав про те, яким невиспаним буде завтра в школі. — Чи пити?
Малий ствердно кивнув, і Йоганнес поставив перед ним на підлозі склянку.
— Я прийшов, щоби визволити їх, — сказав Торіл тремтливим голосом. — Тепер, коли я тут, можеш їх відпустити.
Він виглядав так, ніби зараз розплачеться.
Йоганнес зітхнув.
— Знову те саме, — сказав він. — Я нікого не викрадав! Моа, поясни ти йому!
Моа кивнула.
— Це не він! — запевнила вона. — Він не тримає мене в полоні. Він тільки допомагає нам шукати, Ніссові і мені! І ми нарешті знаємо, хто переховує Антака і Ведура.
Хлопець розгубився.
— Це не він? — перепитав Торіл.
Моа похитала головою.
— Тоді скажіть мені, хто це, — попросив Торіл. — І я їх визволю.
— О, який ти скромний, — сказала Моа, і Йоганнес ледь встиг схопити її за руку, перш ніж вона знову торкнулася своєї фібули. Він не мав жодного бажання обрізати цілу ніч зелену цибулю. — А як ти гадаєш, чому ми з Ніссом тут? Гадаєш, визволяти — це так просто?
Торіл взяв склянку, але не зробив жодного ковтка.