— Бідолашний Ведур, — сказала Моа.
— Звісно, Антак від першого дня знав, чому Ведур майже не виходить зі своєї майстерні, — додав Торіл. — Його це не тішило. Але й не перешкоджало робити те, що він хотів.
— І коли одного разу Антак не повернувся… — почала Моа.
— Ведур зрозумів, що з ним щось сталося, — вів далі Торіл. — Або що він щось задумав там, нагорі. Тому Ведур поквапився за ним.
— І тепер вони обидва в полоні, — зітхнула Моа. — Отакої! Красно дякуємо.
Йоганнес позіхнув і пробуркотів:
— Це все було дуже цікаво. Це все було дуже… Але, можливо, ми могли би завтра…
І заснув.
32
Йоганнеса розбудила Моа. Зіп’явшись навшпиньки перед його ліжком, вона трясла його за плече.
— Послухай! — прошепотіла вона.
У цей момент щось дзеленькнуло у шибку.
— Нісс! — скрикнув Йоганнес і розчахнув вікно. Перші промені ранкового сонця мандрували по дахах, але на вулиці ще нікого не було.
— Стань видимим, аби я переконався, що ти тут! — прошепотів Йоганнес. — Ніссе! А, ось ти де!
Нісс стояв під вікном, тремтячи від ранкової прохолоди.
— Впусти мене! — прошепотів він. — Я щось знайшов! Швидко!
Йоганнес зачинив вікно і тихенько прокрався до вхідних дверей. Він не знав, коли Брітта повернулася цієї ночі, але сподівався, що вона міцно спить.
Від кам’яної підлоги під’їзду по босих ногах потягло крижаним холодом.
— Заходь швиденько! — поквапив гостя Йоганнес, притримуючи двері. — Тут теж дещо сталося!
У його кімнаті на ліжку сиділи Моа і Торіл. Нісс став як укопаний.
— Торіл? — прошепотів він, і Йоганнес побачив, як він стиснув кулаки. — Нащо ти його впустив? Якщо він житиме тут, я йду геть!
— Дурниці! Ніссе, не нервуй так! — сказав Йоганнес. — Торіл прийшов, щоби допомогти нам знайти ваших батьків. Всю історію я тобі пізніше розповім. Де ти був? Ми так хвилювалися за тебе!
Нісс усівся на килим.
— Я знаю, де вони! — промовив він, скоса глянувши на Торіла. — Треба поспішати! Вони їх катують!
Торіл підскочив.
— Хто? — вигукнув він.
Йоганнес притьмом скочив до дверей і замкнув їх.
— Ви що, подуріли? — насварився він на друзів пошепки. — Що ви собі думаєте, як можна спати в такому шумі? Ви хочете нацькувати на мене Брітту?
— Вони у в’язниці! — схвильовано прошепотів Нісс. — Я знаю дорогу. Чув їхній стогін і сміх катів, але потім був такий виснажений, що заснув… — Він набрав повітря. — Я знаю дорогу! — благально сказав він. — Ти маєш піти зі мною, Йоганнесе, негайно! їх катують!
— Де? — здивувався Йоганнес. — Звідки ти знаєш, що це в’язниця?
— Я їхав автом, — пояснював Нісс. — Тільки не розпитуйте нічого. Потім авто зупинилося на острові між двома чи, може, більше річками. Там стоять високі червоні будинки, майже всі однакові. І перед одним із них висить… — він здригнувся, — клітка!
— Клітка? — насторожено перепитав Торіл.
Нісс перелякано кивнув.
— Клітка зі скелетом, — пошепки сказав він. — Зі скелетом медлевінґера!
— Зі скелетом? — здивувався Йоганнес, наморщивши лоба. — І де це?
— Там, де іноді буває паводок, — втомлено промовив Нісс. — Там, перед дверима в’язниці, є велике зображення паводка. Зсередини чути брязкіт ланцюгів, а ззовні на вітрі гойдається клітка зі скелетом.
— І все це на острові? — допитувався Йоганнес. — Там, де самі мости? І будівлі досить високі і мають люки, через які можна піднімати вантажі?
— Ти знаєш цю в’язницю? То чому нічого не сказав? — обурився Нісс. — Вони там, це точно! Нам треба поспішати!
Але Йоганнес вже впав спиною на ліжко і розреготався. Він навіть був змушений запхати собі до рота кутик ковдри, щоби не розбудити Брітту. Троє гостей дивилися на нього доволі неприязно.
За хвилю Йоганнес знову сів. Він глибоко вдихнув.
— Вибачте, я знаю, що це не смішно! — сказав він. — Але це не в'язниця, Ніссе. І там стовідсотково нікого не катують. Це просто така штука для розваги, розумієш? Вони відтворюють там моторошні епізоди з гамбурзької історії. У Шпайхерштадті. Це називається данджин — англійською воно означає «в’язниця», — здивовано додав він. — Отже, ти був не так далеко від істини.
— То вони там не катують медлевінґерів? — недовірливо перепитав Нісс. — А скелет?