Йоганнес похитав головою.
Ніде ніякого Каїна, але ж Антак його бачив. Хотілося би знати, що то мало означати.
— Ти ліпше йди додому, — сказав Йоганнес зі стогоном, тримаючись за голову. — Дуже дякую за порятунок, але якщо я тебе ще раз тут вночі побачу — розкажу Брітті.
Йоганнес наморщив лоба.
— Про те, що тут сталося, — сказав Томас, — мовчимо, як риби, гаразд? Я все поприбираю. Нікому ні слова.
— Як нікому ні слова? — запитав Йоганнес. — Ліна ж помітить…
— Не хочу її хвилювати, — пояснив Томас ніяковіючи. — Я вже придумав, що їй сказати.
— Он як, — промурмотів Йоганнес.
— Брітті теж не треба знати, — сказав Томас. — Присягаєшся?
Йоганнес кивнув.
— До речі, — сказав Томас і подивився йому прямо в очі. — Що то було сьогодні з твоєю мобілкою?
— Я, мабуть, її забув, — відповів Йоганнес.
Томас пильно дивився на нього.
— Вона прилетіла, — суворо сказав він. — Не розказуй мені байок. Мені вже теж підозріло, чого це ти тут постійно тиняєшся, друже Йоганнесе.
Але Йоганнес вже піднявся по східцях і виліз на палубу.
— Бувай, Томасе! — крикнув він. — До завтрашнього сніданку!
І помчав.
— Величносте! — гукнула Мунна.
Вона ввійшла в рипучі ворота, пробігла занедбаним парком і постукала у вікно, єдине вікно палацу, яке світилось о цій порі.
— Величносте, я мушу з тобою поговорити! Негайно!
Король вистромив з вікна голову.
— Відчиняю, — сказав він.
У печі на кухні палацу привітно горів вогонь, а королева сиділа на припічку і плела складний різнобарвний візерунок.
— Мунно, — мовила вона й на мить підвела погляд. — Ти, мабуть, розум втратила зі страху. Все село божеволіє, але ти, звісно, маєш на це найвагомішу причину. Хочеш чаю?
Мунна кивнула і всілася на стілець.
— Тому я й прийшла, — сказала вона.
Король зітхнув. Перед ним на столі лежала важка металева лопата, і Мунна зрозуміла, що перервала його заняття: він саме обтісував ножем дерев’яний держак, підпасовуючи його до лопати.
— Вибач, що заважаю, Величносте, — сказала Мунна. — Але гадаю, настав час щось вирішувати.
Король поставив перед нею горнятко.
— Меліса і ромашка! — сказав він. — Це заспокоїть.
— Дякую, — промовила Мунна, гріючи до теплого горнятка руки. — Величносте, ти просто не можеш і далі залишатися спостерігачем!
Король поклав ножа на стіл і нервово потер руками обличчя.
— З іншого боку, — сказав він і збентежено глянув на неї, — з іншого боку: що я можу зробити?
Мунна обережно зробила ковток.
— Те, що пішов Антак, — сказала вона, — не мало нас хвилювати. Що з того, що він не повернувся? Він так вирішив, він знав, що робить. Ним керувала жадоба. Можна сказати, що він сам є винуватцем своєї долі, якою би вона не була.
Король буркнув щось собі під ніс, Мунна зрозуміла це як згоду.
— І незважаючи на це, Ведур пішов за ним, — провадила далі вона. — Чи для того, аби врятувати його, чи аби не дати заподіяти шкоду всім медлевінґерам. Ведур теж не повернувся.
Королева підвела очі від свого в’язання.
— Уявляю, як тебе це непокоїть, моя люба, — сказала вона і поміняла клубок. — Такий складний візерунок! Зрозуміло, ти не можеш сидіти і чекати. Прислухайся до неї, королю.
— Але й Ведур дорослий, — продовжувала Мунна, наче й не помітивши, що її перебили. — Ведур теж знав, що робить, він знав це роками. Відколи став винахідником, Величносте.
Король кивнув.
— Я йому, звісно, вельми вдячний! — пробурмотів він. — Правда, правила гри були такі…
— Потім зник Нісс, мій син, — вела своє Мунна. — У ніч свого Великого Дня. Цього я і боялася, Величносте. Нісс — не дурень. Коли його батько не прийшов, аби дати йому його слово, він збагнув: щось стало йому на заваді. Те, що Нісс знайшов хід…
— Знаю, це моя провина, — безпорадно промовив король, крутячи в руках лопату. Мунна побачила, що її нижній край почав іржавіти. — Я мав би захищати хід, коли пішов Ведур. Але ми ж думали, що поки він зачинений…