— Ніссові щойно виповнилося тринадцять! — не вгавала Мунна. — Ми можемо посперечатися, чи, отримавши свою фібулу, він усе ще залишається дитиною. Але, Величносте, йому лише тринадцятий минає.
— Тринадцять, як на мене, то ще не дорослий, — енергійно закивала королева. — Скажи, королю: чи тринадцятирічний хлопчик вже дорослий? Скажи!
— А Моа, яка, очевидно, пішла з ним, — додала Мунна, — їй лише одинадцять! Навіть за правилами медлевінґерів вона ще дитина.
— Та що я можу?.. — не витримав король. — А що би ти?..
— Потім зник Торіл, — продовжила Мунна. — І також не повернеться, Величносте, так само, як і всі інші. А ти хочеш бути спостерігачем? Хочеш спостерігати, як твоїх підданих нагорі захоплюють у полон люди?
— Тс-с-с! — сполохано скрикнула королева. — Мунно, так не можна. Я розумію твоє хвилювання, але ти не можеш…
Король подивився на Мунну.
— Ми не маємо воїнів, — стомлено промовив. — Ми, медлевінґери, не маємо воїнів.
— А хто говорить, що нам потрібні воїни? — крикнула Мунна. — Людей з їхнім духом винахідництва, їхньою силою і зброєю ми все одно не перемогли б! Але ж це не означає, що ми нічого не маємо робити! Величносте, відряди кількох із нас нагору! Можливо, одна з наших таємних сил, що про них ми тут внизу навіть не знаємо, стане у пригоді, аби визволити наших рідних!
Тепер король із нещасним виглядом колупав держак лопати.
— Існує прадавнє рішення, — сказав він, не дивлячись на Мунну. — І ти, Ведурова дружина, знаєш про це! І я був би першим королем за багато століть, який наважився би його порушити.
— Ти вже давно його порушив, Величносте, — відрубала Мунна.
— Ти навіть не шукав? — кричала Моа. — Навіть не шукав за ними?
— Це не мало би жодного сенсу! — розлючено відказав Йоганнес. — Там щось не те, але я чогось не розумію.
Торіл кивнув.
— Може, той, хто напав на нього, теж шукав ящик, — припустив він. — Томас сказав, що нападник кричав: «Давай сюди!»
— Томас міг збрехати, — сказав Нісс. — Там могло ще щось статись, ми ж не перевіримо. А що як там узагалі йшлося про інше?
— Про золото? — озвалася Моа. — Може, вони шукали на баркасі золото? Ці чоловіки з килимового складу?
Йоганнес знизав плечима.
— А що як то взагалі не він? — обережно промовив він. — Як ми весь час помилялися? Він був такий… Просто не віриться, що то Каїн!
Моа форкнула.
— Все сходиться! — крикнула вона. — Все! Ти сам казав! Він мав ящик! Він мав фібулу!
— Може, і напад на себе він сам влаштував, спеціально для тебе? — запитав Торіл. — Здогадувався, що ти прийдеш? Знайшов твою мобілку. Він-бо не дурний: знав, що ти за ним стежиш. Може, розраховував, що ти прийдеш? Хотів у такий спосіб відвести від себе підозру?
— Але цим радше накликав на себе ще більше підозри! — не згодився Йоганнес. — До того ж не вийде самого себе так зв’язати!
Нісс кивнув.
— Ні… — задумливо мовив він.
— І він не називається Каїн! — наполягав на своєму Йоганнес. — Я перевірив його паспорт. І закордонний теж. І водійське посвідчення. Там не було нічого, що могло би видатися Антакові смішним.
Медлевінґери принишкли.
— А то документи з фотографіями? — запитав згодом Торіл. — Ті, про які говорив Антак?
Йоганнес кивнув:
— Зрештою, твій батько сказав, що то було написано в паспорті.
Торіл кивнув.
— Може, він виробив собі новий? — запитав він. — Це можливо?
Йоганнес подумав, що в їхньому районі й не таке можливо.
— Певна річ, — сказав він. — Фальшиві документи коштують купу грошей. І навіщо йому це?
— Аби ти подумав так, як ти зараз думаєш! — вигукнула Моа. — Ти дурний, чи що?
— Але ж він не міг знати… — безпорадно пробурмотів Йоганнес.
— У нього фібула! — крикнула Моа.
Вони затихли. Раптом озвався Нісс.
— Може, хтось шукав фібулу, — припустив він. — На баркасі. Сьогодні вночі. Так, як ви двоє минулої ночі.
— Може… — задумався Торіл. — Але що б це означало?
Йоганнес похитав головою.
— Я надто стомлений, щоби думати, — сказав він. — Завтра знову…