Ще до того, як він це сказав, я збагнув, що сталося. Стара ципа, яка тримала котіков та кошєчєк, в одній з міських клінік переселилася в кращий світ. Я цюкнув її надто сильно. Так, це був капєц. Я подумав про всіх отих котіков та кошєчєк, які нявчатимуть, проситимуть молока, але не дістануть від своєї господині, старої каракатіци, більш нічогісінько. Це був кінець. Надто багато я накоїв. А мені ж минуло лише п’ятнадцять…
Частина друга
1
— То що ж далі, га?
Я знов повторюю ці слова, бо настала черга, брати мої і єдині друзі, розповісти сумну й трагічну частину історії. Ця частина починається у Держв’язі (тобто Державній в’язниці) № 84-Ф. Вам було б нецікаво слухати страшний, гидотний переказ про нервовий струс у мого батька, коли він до крові позбивав свої граблі, обурюючись несправедливим Богом на небесах, про те, як мати, скрививши пасть, тужила-о-у-у-у! о-у-у-у! — за єдиною своєю дитиною, ріднесеньким синочком, якого всі покинули… Потім старий і дуже суворий обвинувач промовляв у суді гіркі слова про вашого друга й скромного оповідача, а ще раніше була грязная клєвєта П. Р. Делтойда і рож, щоб їх грім побив! Тоді мене знову посадили разом із вонючімі збоченцями й прєступнікамі. Зрештою відбулося засідання у високому суді — з суддями й присяжними засідателями, — де знову дуже врочисто говорили мерзенні слова. Кінець кінцем пролунало: «Винен!» — а коли оголосили вирок: «Чотирнадцять років!» — моя мати, братики, зайшлася риданням. І ось уже минуло два роки, відколи мене запроторили до Держв’язу № 84-Ф. Одягнений я за останньою в’язничною модою: суцільний, кольору дерьма гидотний костюм із вишитим номером на грудях ліворуч, трохи нижче тьохкала, цебто серця, і на спині. Тепер, хоч би куди мене понесло, я вже не ваш маленький друг Алекс, а № 6655321.
— То що ж далі, га?
Ясна річ, я пройшов не найкращу школу за два роки в тій грязной дире, в людському звіринці, де мене стусали й пихали бурмила охоронці, де я бачив затятих і лютих прєступніков, серед них справжніх збоченців, які, вздрівши такого ласого юного мальчіка, як ваш оповідач, відразу пускали слину. В’язнів примушували працювати в майстерні — виготовляти коробки для сірників, замість зарядки ходити на подвір’ї колами, а вечорами старий учило іноді розповідав нам то про жуків, то про Молочний Шлях, то про «дивовижні властивості сніжинки». Остання його лекція викликала в мене смєх і нагадала про те, як ми «чинили справжній вандалізм», долбалі старпьора, що повертався того далекого зимового вечора з публічної біблії. Мої кенти тоді ще не були зрадниками, а я був щасливий і вільний. Щодо кентів, то я дізнався лише одне: якось те і ем прийшли мене навідати й розповіли, що Джорджі загинув. Атож, гигнув, братики. Мов той шолудивий пес на дорозі. Джорджі потяг Піта й Дима до будинку якогось багатого чєловєка. Хлопці надавали господареві руками й ногами і піхнулі його на підлогу. Тоді Джорджі порєзал диванні подушки й штори, а Дим потрощив дуже дорогі прикраси — статуетки й таке інше. Побачивши це, змордований багатий чєловєк розлютивсь, як безумний, і кинувся на хлопців із важким залізним брусом. Раздраженіє додало йому сили. Дим із Пітом вистрибнули у вікно, а Джорджі перечепився за килим, і той страшний брус опустився на його голівер. Так сконав зрадливий Джорджі. А старого вбивцю виправдали — адже він захищався. І це справедливо. Хоч Джорджі загинув більше, ніж через рік після того, як мене схопили фараони, такий поворот його долі однак не викликає заперечень.
— То що ж далі, га?
Був недільний ранок, я стояв у Бічній каплиці й тюремний кап (цебто капелан) говорив про царство Боже. Моя роботка полягала в тому, щоб вмикати старий стереопрогравач і ставити урочисту музику до, після або й посеред проповіді.
Я стояв у кутку Бічної каплиці (всього в Держв’язі № 84-Ф було чотири такі каплиці), а поряд зі мною очікували охраннікі з грубими синюватими пиками й гвинтівками в руках. Мені було видно всіх узніков, що сиділи в своїй жахливій в’язничній уніформі кольору дєрьма й слухали слово Боже. Від них гидко воняло — не тому, що вони справді були немиті чи грязниє ні, братики, то був особливий сморід, яким відгонить лише від злочинців, вонь запорошеності, засмальцьованості й безнадії. Мені спало на думку, що я так само воняю, бо також обернувся на справжнього узніка, хоча й дуже юного. Отож ви розумієте, братва, як мені хотілось вибратися з того смердючого, грязного звіринця. І, як ви побачите, читаючи далі, мої зусилля були не марні-шмарні.
— То що ж далі, га? — втрете перепитав кап. — Чи ви щоразу виходитимете на волю, щоб знов потрапити до такої самої установи, причому довше сидітимете за гратами, ніж гулятимете на волі, — чи, зрештою, прислухаєтесь до Святого слова й усвідомите, які покарання чекають на грішників, що не покаялись, і на цьому, й на тому світі? Які ж ви заплішені дурні — більшість із вас, — що проміняли свої людські права на миску холодної юшки! Потяг до злодійства й насильства, прагнення до легкого життя — хіба це чогось варте, коли існують незаперечні докази — так, так, неспростовні свідчення того, що пекло існує? Я це знаю напевне, друзі мої, мені самому являлося те місце, що темніше за будь-яку в’язницю, гарячіше за розжарену піч, де душі грішників, котрі не покаялись, як і ви, — тільки не позирайте на мене скоса, чорт вас забирай, не смійтеся! — повторюю, як і ви, стогнуть у нескінченних і нестерпних муках, задихаються від страшного смороду, і роти їхні забиті лайном, шкіра їхня лущиться й злазить, а мозок вищить від болю, бо його пропікає кульова блискавка. Так, так, так, я знаю!