— Не спускайте його з ока, сер. Він як був, так і лишився паскудним вилупком, хоч і крутився коло в’язничного капелана й читав Біблію.
— Ну, труднощі нас не лякають! — заспокоїв його новий чєловєк. У нього були добрі блакитні глаза, що ніби всміхались, коли він говорив. — Ми станемо друзями, еге ж?
Він усміхнувся глазамі й пастью, вишкіривши білі зубья, і я одразу відчув до нього приязнь. Потім він передав мене іншому, меншому на зріст мужіку в білому халаті, також дуже привітному, а той провів мене до чудової, світлої й чистої кімнати з фіранками, настільною лампою і одним-єдиним ліжком — усе для вашого скромного оповідача. Я радісно рассмєялся в душі, як мальчішка, якому справді пощастило. Мені наказали скинути потворну в’язничну одєжду й видали — ой, братва! — гарненьку піжаму, зелену, щонаймоднішу. До неї принесли чепурний теплий халат і чарівні тапочкі на мої босі копита. «Що ж, Алексе, — подумав я, — колишній маленький 6655321-й зробив вдалий і безпомилковий вибір. Тут ти розкошуватимеш».
Коли подали чашку вкусного кофе і стос давніх газет та журналів, щоб я погортав їх, поки питиму, з’явився той перший чєловєк у білому халаті, який за мене розписався.
— Ага, то ти тут! — бовкнув він геть безглузді слова, які, однак, у вустах такого приємного чєловєка безглуздими не видалися. — Я доктор Бреном, — провадив він, — помічник доктора Бродскі. З твого дозволу трохи тебе огляну. — Він дістав із правого кармана стетоскоп… — Треба переконатися, що ти цілком здоровий, правильно? Отож-бо.
Я ліг, закотив піжаму, і він почав мене оглядати.
— А що саме, сер, ви збираєтеся зі мною робити? — поцікавивсь я.
— Та нічого особливого, справді, — відказав доктор Бреном, водячи холодним стетоскопом по моїй спині. — Лише покажемо тобі кілька фільмів.
— Фільмів? — перепитав я, не вірячи, як ви розумієте, братики, власним вухам. — Тобто я ходитиму в кіно?
— Це будуть особливі фільми, — пояснив доктор Бреном. — Дуже особливі. Сьогодні після обіду влаштуємо перший сеанс. Так… — Він випростався наді мною. — Вигляд у тебе, як у цілком здорового молодого хлопця. Хіба що не дуже вгодований. Ну, це, певно, від тюремних харчів. Поправ піжаму. Щоразу після їди, — і він сів на краєчок мого ліжка, — робитимемо тобі укол у руку. Це має допомогти.
Відчуваючи глибоку вдячність до доброго доктора Бренома, я поцікавився:
— Вводитимете вітаміни, сер?
— Щось ніби, — відказав він і щиро, по-дружньому всміхнувся. Щоразу після їжі один-єдиний укол.
Коли він вийшов, я ліг на ліжко й подумав, що все це нагадує рай. Тоді погортав журнали, які мені принесли, — «Спорт у світі», «Сінема» і «Гол». А врешті повернувся на спину, заплющив очі й став мріяти про те, як добре буде знову вийти на волю. Вдень Алекс тепер працюватиме десь у пристойному місці, бо для школіназії він уже старий, а згодом, певно, збере нову ватагу для нічних розваг, і першим нашим дєлом буде розшукати Дима і Піта, якщо їх доти не схопить поліція. Цього разу я вже пильнуватиму, щоб мене не ізловілі. Адже мені, хоч я й скоїв убивство і таке інше, дають ще один шанс, і незручно буде знову вляпаться — після всіх оцих клопотів із фільмами, які мають зробити з мене зразкового мальчіка. Я щиро рассмєялся з такої наївності й усе ще трусив голівером, коли мені принесли на таці полуденок. Приніс той самий чєловєк, котрий проводив мене, щойно я потрапив сюди, до малєнькой спальні.
— Приємно знати, що на світі є хтось щасливий, — усміхнувся він. На таці була дуже апетитна піща — кілька ломтіков паруючого ростбіфа з картопляним пюре та овочами, морозиво і кружка чудового гарячого чаю. Лежала навіть одна труїлка і сірникова коробка з одним сірником. Оце було вже справжнє життя, братва! Через півгодини, коли я вже куняв на ліжку, прийшла медсестра, вродлива молода дєвочка із забойной грудью (чого я не бачив уже два роки), й принесла на таці шприц.
— А-а, вітаміни, еге ж? — здогадався я і прицмокнув до медсестри. Але дєвочка не звернула на те уваги. Вона мовчки ввела мені в ліву руку голку і впорснула вітаміни. А тоді пішла геть, цокаючи високими підборами. Невдовзі з’явився мужік у білому халаті — мабуть, медбрат — і вкотив крісло-каталку. Я аж трохи отетерів.