Коли я знов прокинувся, біля мого ліжка сиділи те і ем, які прийшли побачити свого хворого сина; ем тяжко ридала. Я вже міг сяк-так розмовляти і сказав:
— Тек, тек, тек. Що за облом? Чого це вам спало на думку, нібито вас тут чекають?
— Про тебе написали в газетах, синку, — зашарівшись, пояснив татусь. — Про те, якої шкоди тобі заподіяли. Розповіли, як уряд примусив тебе самого залізти в зашморг. У цьому є певною мірою і наша провина, синку. Твій дім тепер належить тобі, синку.
Мати так само рюмсала і мала потворний вигляд.
— А як же ваш новий синочок Джо? — поцікавивсь я. — Гарний, здоровий, нівроку — я ж сам бачив.
— Ох, Алексе, Алексе! — простогнала мати. — У-ю-юй!
— Дуже неприємна історія, синку, — сказав татусь. — У нього виникли ускладнення з поліцією, і його відлупцювали.
— Справді? — перепитав я. — Невже? Він же такий порядний чєловєк!..
Я дуже здивований, слово честі.
— Та він нічого такого й не зробив, — провадив те. — То все поліція. Він стояв на розі, синку, і ждав дівчину, з якою домовився побачитись. А полісмени наказали йому забиратися геть. Тоді Джо відповів, що має такі самі права, як і решта людей, а полісмени накинулися на нього й жорстоко побили.
— Який жах! — мовив я. — Це просто жах. І де ж тепер той бідолашний хлопчина?
— У-ю-юй! — заскиглила мати. — Поїхав назад… У-ю-юй!
— Так, — підтвердив батько. — Поїхав до свого рідного міста, щоб оклигати. А його місце на роботі тепер віддадуть комусь іншому.
— Отож, — підсумував я, — ви хочете, щоб я повернувся додому і все було, як колись.
— Так, синку, — кивнув головою татусь. — Просимо тебе, синку.
— Подумаю, — пообіцяв я. — Як слід усе обмізкую.
— У-ю-юй! — знай виводила мати.
— Та стули нарешті пельку! — гаркнув я. — А то справді-таки завиєш у мене і закричиш! Я тобі всі зубья повибиваю!
Сказавши це, братва, я раптом відчув себе краще, так наче в моє тєло влилася свіжа червоненька кров. Було над чим замислитись. Мені стало не гірше, а краще!
— Не можна так розмовляти з матір’ю, синку, — зауважив татусь. — Зрештою, вона дала тобі життя.
— Атож, — процідив я. — І оцей грязний вонючій світ! — Потім міцно заплющив глаза, наче від болю, і проказав: — Ідіть уже. Я подумаю про повернення. Але тепер усе буде інакше.
— Так, синку, — погодився те. — Як скажеш.
— Вам доведеться вирішувати, хто буде господарем.
— У-ю-юй! — рюмсала ем.
— Гаразд, синку, все буде так, як ти забажаєш, — запевнив мене татусь. — Тільки одужуй.
Вони пішли, а я лежав і розмірковував про всілякі вєщі, що мов картинки, миготіли у мене в голівері. Згодом повернулися ципа-доглядальниця і почала поправляти простирадла на ліжку. Я запитав у неї:
— Скільки я тут уже лежу?
— Десь із тиждень.
— А що зі мною робили?
— Ви були весь поламаний, побитий, мали тяжкий струс мозку і втратили багато крові, — відповіла вона. — Довелося все поправляти, розумієте?
— Аз голівером нічого не робили? Я хочу сказати, чи не перевернули мені мізок?
— Все, що робили, — відказала доглядальниця, — тільки вам на користь. А проте через два дні з’явилися, солодко всміхаючись, двоє молодявих лікарів і принесли якусь книжку з картинками. Один із них сказав:
— Ми хочемо, щоб ти подивився на ці малюнки й розповів, які думки вони в тебе викликають. Згода?
— Що за облом, кентики? — здивувався я. — Що це за нова безумная ідея з’явилась у вас?
Обидва зніяковіло розсміялися, а тоді посідали на кровать обабіч мене й розгорнули ту свою книжку. На першій сторінці був знімок пташиного гнізда, повного яєць.
— Ну як? — поцікавився один із лікарів.
— Пташине гніздо, — відповів я, — повне яєць. Не хіло.
— А що б тобі хотілося з ним зробити? — спитав другий.
— Побити! — вигукнув я. — Набрати повну жменю, пожбурити в стіну чи в скелю і подивитись, як вони розпливаються.
— Дуже добре, — похвалили мене лікарі й перегорнули сторінку. Там був один з тих великих птахів, яких називають павичами; він хвалькувато розпустив свій барвистий хвіст.
— Ну як? — спитав один.
— Мені хочеться, — сказав я, — повисмикувати йому з хвоста все пір’я і послухати, як він несамовито закричить. Щоб не був таким хвальком!