— Але хто ж її зіштовхнув? — запитав Ренлі, схиляючись уперед. — І звідки ви знаєте, що її саме зіштовхнули?
— Невже ви не здогадуєтеся? Я думаю, це зробив Меллорі.
Ренлі здригнувся.
— Я у це не вірю.
— Не розумію, чому. Думаю, Меллорі вже був у будинку, коли ми з Ритою туди приїхали. Вона виказувала таємниці, та ще й половину всього того часу репетувала не своїм голосом. Потому піднялася сходами нагору, щоби принести мені дещо, і тоді він її штовхнув. Якщо це був не Меллорі, тоді хто це міг бути?
Ренлі зблід.
— Це неймовірно, — сказав він і знесилено відкинувся у фотелі.
— Чому ви так думаєте? Під час нашої першої зустрічі ви тільки про Меллорі й говорили. Він — убивця, він і такий, і сякий. То чому це вбивство раптом стало видаватися вам таким неймовірним? — запитав Коррідон. — Ви геть не схожі на холоднокровного месника. Як ви взагалі ув'язалися в цю безглузду авантюру та пристали до змовників, які задумали вбити Меллорі? Це вам аж ніяк не личить.
— Ні, — стражденно сказав Ренлі. — По суті, я не придатний взагалі ні до чого. — Він повагався, а тоді зважився й поринув у розповідь: — Усе своє життя я певною мірою був невдахою. Гадаю, що я так ніколи по-справжньому й не подорослішав. Ще змалечку я захоплено читав дешеві пригодницькі романи. Кохався у тих історіях про небезпечні авантюри, та й самому закортіло пережити щось подібне. Коли Жанна сказала, що має намір переслідувати Меллорі, хай би де той був, і вирушає на його пошуки, ця ідея видалася мені привабливою. Втім, я ніколи не думав, що Жанні вдасться його знайти, інакше б ніколи не пристав до цієї змови. — Ледь помітний рум'янець розлився його понівеченим обличчям. — Правду кажучи, мені було страшно повертатися до Англії та намагатися шукати роботу. Я й до того був доволі нездалий працівник, а вже нині, з однією рукою... — Ренлі не шукав співчуття, він просто стверджував факт. Помовчавши трохи, він продовжив: — Я волів би залишитися з ними у Франції. Гарріс і Любіш мали трохи грошей. Поки ми трималися разом, вони охоче ділилися з нами, чим могли. Нам доводилося жити в доволі суворих умовах, але жилося нам добре, вільно та безтурботно. Я почав отримувати грошову допомогу, що виплачувалася учасникам війни, та зміг вносити свою лепту до спільних коштів, а коли гроші закінчувалися, Гарріс завжди охоче позичав мені фунт-другий. Наше життя видавалося мені втіленим пригодницьким романом, і так тривало аж до смерті Гарріса. Його загибель глибоко мене вразила, хоча тоді я не вірив, що до неї причетний Меллорі. Чомусь я й досі у це не вірю. Гарріс був доволі дивний. Він дуже боявся води. А знайшли його у ставку. Якщо він випадково у нього впав, то міг запанікувати. Він не умів плавати. Я й досі не вірю, що його вбив Меллорі.
А тоді загинув Любіш, і я вже не знав, що й думати. Це могло бути нещасливим випадком. Жанна присягалася, що то справа рук Меллорі, та звідки вона могла це знати? Зрештою, Любіш міг просто випасти з потяга. — Ренлі потер коліно долонею своєї єдиної руки та втупився очима у вичовганий килим. — А тоді Жанна сказала, що надійшла моя черга шукати Меллорі. Та я не хотів його шукати. Він мені подобався. Він-бо насправді був чудовим хлопцем. — Обличчя Ренлі посвітлішало. — То був славний парубок, який не боявся ні чорта, ні Бога, і я присягаюся, що він не міг зрадити П'єра, злякавшись того, що йому могли заподіяти гестапівці. Не було в тому хлопцеві ані дещиці малодушності. — Ренлі пригладив пальцем вуса, і його обличчя стурбовано спохмурніло. — Отоді я й запропонував їй залучити допомогу ззовні. Це виявилося збіса важкою роботою, проте я врешті-решт таки зумів переконати Жанну. І зараз я про це шкодую. Мені справді дуже шкода, що втягнув вас у цю справу.
— І мені також, — похмуро мовив Коррідон.
— Але, розумієте, я досі не міг повірити у те, що Жанна справді мала намір доручити вам убити Меллорі. Але зараз я усвідомив, що ці двоє ні перед чим не зупиняться. — Він неспокійно совався у фотелі, то випростовуючи свої довгі ноги, то закидаючи їх одна на одну. — Ян застрелив Крю після того, як я покинув квартиру, аби піти за вами слідом. Коли я повернувся, він перестрів мене на розі вулиці та сказав, що Жанна вирішила переїхати і що повертатися до квартири Крю небезпечно. Вже тоді я здогадався, що щось сталося, але не наважився запитати прямо. Жанна знайшла для нас кімнати у жахливому готельчику неподалік Ченсері-лейн. Ми переїхали туди. І лише згодом вона сказала мені, що Крю — мертвий. Вона не вдавалася в деталі, та, поглянувши на Янове обличчя, я зрозумів, що це він застрелив бідолаху. Тоді для мене усе було вирішено. Я більше не міг залишатися разом із цими людьми й подумав, що мені краще зустрітися з вами.
Коррідон стримався, аби не позіхнути. Він був геть змучений і відчував, що його голова немовби напхана ватою.
— Ну, а тепер, коли ви зустрілися зі мною, яким буде ваш наступний крок?
— Не знаю. Я збирався звернутися до поліції, та якщо ви не хочете, щоб я це робив — що ж, я не звертатимусь.
— Ми не можемо звертатися до поліції, — нетерпляче сказав Коррідон. — Що нам насправді потрібно зробити — то це знайти Меллорі. Чи знали ви, що він має сестру?
— Сестру? — Ренлі мав здивований вигляд. — Я знав, що він має тітку, але про сестру ніколи не чув. Ви впевнені?
— Про неї мені розповіла Рита Аллен. Сестра Меллорі телефонувала до неї кілька років тому й залишила номер свого телефону. Мені пощастило знайти його у старій адресній книзі у Ритиній спальні. Тоді я перевірив цей номер у довіднику. Її звати Енн Меллорі, й вона мешкає за адресою Чейні-вок, 2-А, художні студії. Я маю намір побачитися з нею сьогодні, після того як висплюся. — Коррідон доторкнувся до пластиру на своїй щоці. — І ось іще дещо, про що я вам досі не розказав. Я випадково зустрівся з Меллорі. — І він розповів Ренлі про те, як ходив до квартири Крю і що там сталося.
— Він подумав, що ви — це я? — запитав, помітно вражений, Ренлі. — Я ж бо ніколи не зробив йому нічого лихого.
— Якби він збирався вбити, то вистрілив би вдруге замість того, щоби втікати геть, — зауважив Коррідон.
Але Ренлі був явно засмучений.
— Ми з ним завжди добре ладнали. Отак узяти й вистрілити...
— Кажу вам, він умисне схибив. Він стріляв не для того, щоб убити.
— Мені це не до вподоби, — наполягав Ренлі. — Ви впевнені, що то був Меллорі?
— Хай би хто то був, він мав незвичайний голос; такий собі хрипкий шепіт. І він назвав ваше ім'я. Хто ще то міг бути?
— Слушно, — мовив Ренлі. — То не міг бути ніхто інший.
— Що ж, наразі забудьте про це. Я збираюся спати. Для однієї ночі я мав аж задосить пригод. Хочете заночувати тут, чи підете назад, до тих двох?
— Назад я не збираюся, — наполегливо сказав Ренлі. — Якщо ви не заперечуєте, я заночую тут. А завтра, можливо...
— Атож, завтра. Ранок покаже. Тоді ми з вами й поговоримо. Можете спати на софі. Я принесу вам ковдру.
Зручно влаштувавши Ренлі, Коррідон пішов до своєї спальні та зачинив за собою двері. Та заснув він не одразу. Він думав про Ренлі й вирішив, що вранці переконає його повернутися до змовників. Мати друга у ворожому таборі — то правильна тактика, і Коррідон відчував, що може довіряти Ренлі. Можливо, йому вдасться дістати пістолет і розписку. Якщо він це зробить, то половина Коррідонових проблем буде вирішена. Зранку він поговорить з Ренлі про це.
А коли Коррідон нарешті заснув, то бачив тривожні сни. Цього разу в ногах його ліжка сиділа Рита Аллен і намагалася щось йому сказати. Та щоразу, коли вона вже ось-ось мала заговорити, з темряви простягалася рука, що затуляла їй рота, — рука Браяна Меллорі.
2
Зранку, коли за кілька хвилин по десятій Коррідон приплентався на кухню, Ренлі саме варив каву.
— Про це вже пишуть у газетах, — сказав Ренлі, його обличчя напружилося, тамуючи збудження та неспокій. — Стосовно Крю.
Коррідон торкнувся пальцями волосся та буркнув:
— Ну, то про що там пишуть?
— Поліція хоче допитати... втім, вам краще прочитати все самому. Газета — у вітальні.