— Кажу вам, я йому не вірю... — почав Ян, аж раптом Жанна закричала на нього:
— Тихо будь! Я розмовлятиму! Тихо будь!
— От тобі й на! Та тобі, грубасику, навіть слівце вставити не дають, — сказав Коррідон.
— Я маю поставити вам іще одне запитання, — сказала Жанна, знов обертаючись до Коррідона. Її чорні очі яскраво зблискували.
— Гаразд; і що то за питання?
Вона повагалася, а тоді озирнулася через плече на Ренлі.
— Запитай його ти, — сказала вона, махнувши рукою в бік Коррідона.
— О, авжеж, — озвався Ренлі. — Отже, чи не заперечуватимете ви проти того, щоби показати нам свої груди та спину? Ви ж здогадуєтеся, навіщо це, чи не так? Розумієте, річ утому, що ми не цілком упевнені, що ви — насправді Коррідон. Ми розвідали про вас усе, що лише могли. Ми зібрали докладну інформацію, ціле досьє, однак у ньому бракує вашої світлини. Проте нам відомо про шрами на ваших грудях і спині, тож ми маємо переконатися, що ви і є Коррідон.
Коррідон, який досі сидів, закинувши ногу на ногу, випростався у фотелі та зробив рух, аби підвестися. В його очах застиг холодний погляд, а губи стиснулися у розлючену лінію.
— Сидіть на місці, — сказав Ян, погрожуючи йому пістолетом. — Якщо поворухнетеся, я стрілятиму. Я дуже вправний стрілець. Можу відстрілити вам пальця. Саме це я й зроблю у разі потреби.
Коррідон знову вмостився у фотелі.
— Я не збираюся виставляти себе на огляд перед будь-ким, — сказав він. Йому кортіло вдарити Яна. — Ви, усі троє, можете забиратися під три чорти.
На мить запала здивована пауза, а тоді Ян, зсутулившись, зробив крок уперед. Але рука Ренлі перехопила зап'ясток поляка.
— Припини це! — крикнув він. — Ми робимо усе геть неправильно. Йди до Крю та наглядай за ним. Ну ж бо, забирайся звідси!
Ян висмикнув руку.
— Ми марнуємо свій час, — збуджено гаркнув він. — Залиште його мені. — Зараз у його голосі бриніли різкі злостиві нотки. — Він сидить отут і насміхається з нас. Залиште мене з ним на три хвилини — і йому буде непереливки.
— Дурню! — закричала Жанна, зриваючись на ноги. — Ти? Та невже ж ти думаєш, що змусиш його говорити? Після усього, що з ним зробили гестапівці? І хто, ти? — вона презирливо скривила губи.
Ян розвернувся в її бік, його губи судомно стискалися.
— Забагато балачок... — його голос схвильовано зірвався на вереск, аж раптом Коррідон скочив зі свого фотеля, узяв Яна за зап'ясток, вихопив пістолет із його руки та завдав замашного удару полякові у скроню. Усе це сталося, перш ніж будь-хто з присутніх у кімнаті встиг усвідомити раптовий рух Коррідона. Приголомшений Ян зробив кілька нетвердих кроків кімнатою, а тоді наштовхнувся на стіну, сповз на підлогу та непорушно розпластався на ній.
Жанна та Ренлі нерухомо стояли та витріщалися на Коррідона, який тримав у руці націленого в їхній бік маузера.
— Він має рацію. Забагато балачок! З мене вже досить, я йду. — А тоді зненацька вишкірився у посмішці, запхав маузера до кишені та нахилився, аби підняти свого капелюха. — Мій терпець уже майже урвався, — провадив він далі. — Ну, мені вже час забиратися звідси. Надалі раджу вам триматися від мене якнайдалі. Якщо подібне станеться знову, я вже не поводитимуся так ґречно, як оце допіру.
— Це було вельми вправно зроблено, — захоплено сказав Ренлі. Він обернувся до Яна, який плазував підлогою, намагаючись підвестися на ноги та, досі приголомшений, тримався рукою за скроню. — Йди до Крю та наглядай за ним. На сьогодні ти вже й так завдав достатньо шкоди.
Ян увійшов до прилеглої кімнати, не мовивши ані слова, та різко й злостиво захряснув за собою двері.
Коррідон уже рушив до виходу, коли до нього заговорив Ренлі:
— Мені шкода, що так сталося. Ми кепсько з вами поводилися. Чи можемо ми обговорити це питання як ділову пропозицію?
Коррідон озирнувся через плече та зупинився.
— Я так не думаю, — сказав він, переводячи погляд від Ренлі до Жанни. Дівчина пильно спостерігала за ним, але Коррідон так і не спромігся прочитати нічого у тому порожньому виразі, що застиг на її обличчі.
— Я би дуже хотів, аби ви погодилися, — вів далі Ренлі. — Ми потребуємо вашої допомоги та готові за неї заплатити. Ми були цілковито серйозні щодо тисячі фунтів. І, можливо, попри все, ми таки дійдемо згоди? Просто вислухайте нас. Ян — дурень. Він думає, що пістолет дасть йому все, чого йому заманеться. Я ж від самого початку був проти зброї. То чи зміг я переконати вас залишитися?
Несподівано Коррідон вишкірився.
— Гадаю, ви таки змогли. — Він усівся на бильце фотеля, тримаючи капелюха в руці, готовий піти геть, але готовий і вислухати. — Отже, що то за робота?
— Ми мусимо знати, чи він і справді Коррідон, — хутко мовила Жанна. — Насамперед ми мусимо впевнитись у цьому.
— Авжеж, — мовив Ренлі. — Розумієте, якщо ми схибимо і розповімо про суть цієї справи, — почав пояснювати він Коррідонові, — то потрапимо у неабияку халепу. Це завдання — конфіденційне. Ми вже раз припустилися помилки. Той Крю виявився кишеньковим злодієм. Він украв мого гаманця з паперами, що викривають усі наші задуми. Ми збіса багато часу витратили на те, аби його знайти. А тоді він спробував нас шантажувати. Тож ми перебралися сюди й тримаємо його під наглядом. Ми ще й досі не вирішили, що нам із ним робити. Отже, як бачите, ми не можемо собі дозволити ще однієї помилки. Якщо ви — Коррідон, то маєте шрами на грудях і на спині, де гестапівці залишили свої відмітні знаки. Насправді ми не такі вже Томи невірні, просто мусимо бути певні.
Коррідон випустив крізь ніздрі густу хмару тютюнового диму. Якусь мить він роздумував, а тоді нетерпляче знизав плечима, закасав рукав піджака, розстібнув манжету сорочки та оголив свою м'язисту руку. За кілька дюймів від зап'ястка виднівся широкий білий шрам. Він угризався в плоть, неначе туга пов'язка, мав виразні краї та яскраво виділявся на руці.
— Щоночі вони надягали на мене кайданки, — пояснив Коррідон і безрадісно усміхнувся. — А тоді нагрівали їх, аби мені не було холодно. Це вас задовольняє?
Ренлі та Жанна дивилися на шрам Коррідона з холодною відчуженістю. Ані на його, ані на її обличчі не було навіть тіні жалю чи жаху, лише щось на кшталт професійного інтересу.
— Ті гестапівці були нівроку вигадливі, чи не так? — мовив Ренлі. Він доторкнувся до шраму на власному обличчі. — Ось це вони зробили розпеченим багнетом.
Коррідон уважно поглянув на нього.
— То ви теж отримали від них свою дозу?
— О, так, і Жанна також, — Ренлі виступив наперед і зблизька оглянув Коррідонів шрам. — Усе гаразд, — провадив він далі, звертаючись до Жанни: — Це Коррідон, у тому годі сумніватися. У досьє згадуються шрами від кайданок.
— Так, — сказала вона. — Усе гаразд. Що ж, тоді розкажи йому.
Ренлі відійшов від Коррідона, узяв цигарку з коробки на камінній полиці та запалив.
— Ця робота — незвичайна, — сказав він, уважно дивлячись на вогник цигарки. — А також і небезпечна. І коли я міркую над тим, хто міг би її виконати якнайкраще, мені на думку не спадає нікого, крім вас. Ми намагалися виконати її самі, проте зазнали невдачі. Якщо це не вдасться вам, то не думаю, що під силу будь-кому іншому, а виконати цю роботу конче треба.
Коррідон сидів на бильці фотеля, погойдував ногою та чекав, свідомий того, що вони обоє не зводять із нього своїх пильних очей.
— Ну, то що ж то за робота? — зненацька запитав він.
— Треба стратити одну людину. І ми хочемо, щоби це зробили саме ви, — сказав Ренлі.
Розділ третій
1
«Ми заплатимо вам тисячу фунтів, — сказала дівчина. — Половину — зараз, другу половину — коли роботу буде зроблено».
Ці слова відлунювали у Коррідоновій свідомості, поки він сидів у фотелі та слухав голос Ренлі. «Половину — зараз, другу половину — коли роботу буде зроблено». Він уже звик чути подібні пропозиції. Хай коли до нього зверталися з проханням виконати брудну роботу, розмову завжди починали тими самими словами. Коррідон приголомшливо легко зажив собі слави як людина, що успішно виконує подібні завдання. Коррідоновій репутації неабияк посприяли чутки про чималий список його військових заслуг та схильність людей до перебільшення, й усе це разом спричинилося до того, що люди вірили — він ладен виконати будь-яку роботу, хай яка складна та сумнівна вона буде. До нього зверталися по допомогу чоловіки, які боялися ризикувати власними шкурами: огрядні та смагляві; худорляві та нервові; високі та низенькі — усі різні, проте всі вони, як один, мали у кишенях паки брудних п'ятифунтових банкнот, а у блискучих очицях — захланність.