А щодо балу, який усе наближався, то в неї було стільки тривог та страхів, що вона чекала його з набагато меншою радістю, ніж була б повинна і ніж гадали про неї інші молоді леді, які очікували цієї ж події значно спокійніше, бо для них тут не було нічого нового, особливо цікавого чи приємного, що мала звідати Фанні. Міс Прайс, відома половині запрошених лише за ім'ям, повинна була вперше з'явитися перед ними в ролі королеви вечора. Хто міг бути щасливішим за міс Прайс? Але її не готували з дитинства до виходу у світ, і якби вона знала, чим, на загальну думку, мав стати цей бал для неї, це остаточно позбавило б її спокою і вона б іще більше боялася в чомусь схибити чи привернути до себе увагу. Потанцювати, зостаючись непомітною, не дуже втомитися, мати сили та партнерів десь на половину вечора, потанцювати трохи з Едмундом і не надто багато — з містером Кроуфордом, бачити Ушьяма веселим і примудритися не потрапити на очі тітоньці Норріс — це було вінцем її сподівань і, на її думку, найбільшим можливим для неї щастям. Ці мрії були надто сміливі, щоб вона могла вільно їм віддаватися; і протягом усього довгого ранку, проведеного головним чином із двома тітоньками, нею часто заволодівали й не такі радісні передчуття. Уїльям, вирішивши досхочу порозважатися в останній день свого перебування в Менсфілді, пішов стріляти бекасів; Едмунд, як вона мала всі підстави вважати, був у пастораті; і, полишена вислуховувати буркотіння місіс Норріс, що лютилася на покоївчині розпорядження щодо вечері, і не маючи змоги так щасливо уникнути зустрічі з нею, як те зробила покоївка, Фанні невдовзі зовсім занепала духом, усі ці бальні клопоти стали їй осоружні; і коли їй так само роздратовано звеліли йти одягатися, вона рушила до своєї кімнати так неохоче, з такою байдужістю, наче це не її чекали веселі розваги.
Поволі підіймаючись сходами, вона згадувала учорашній день; саме о цій порі вона повернулася з пасторату і знайшла Едмунда у Східній кімнаті. «Ану, як він буде там і цього разу!» — промайнула в неї мрійлива думка.
— Фанні, — почулося цієї ж миті зовсім поруч. Здригнувшись, вона підвела очі і побачила, що Едмунд стоїть у другому кінці передпокою, через який вона щойно пройшла, на верхній сходинці. Він рушив до неї.
— У тебе дуже втомлений вигляд, Фанні. Ти, мабуть, надто далеко ходила.
— Ні, я взагалі не виходила.
— Тоді ти забагато клопоталася вдома, а це іще гірше. Ти б краще пішла погуляти.
Фанні, з її нелюбов'ю скаржитися, легше було змовчати; і хоч він дивився на неї із звичайною добротою, їй здалося за мить, що він уже не думає про її вигляд. Він вочевидь був не в гуморі; його засмутило щось інше, до чого вона не мала стосунку. Вони разом піднялися сходами, їхні кімнати були на одному поверсі.
— Я йду від Грантів, — зрештою мовив Едмунд. — Ти, певно, вгадала, для чого я туди ходив, Фанні. — І він подивився на неї так серйозно, що Фанні могла подумати тільки одне, і в неї навіть не стало сили відповісти. — Я хотів домовитися з міс Кроуфорд про перші два танці, — провадив він далі, а Фанні, відчувши, наче знову повертається до життя, і бачачи, що від неї чекають відповіді, навіть спромоглася спитати, чи мав він успіх.
— Так, — відповів він, — два перші танці були мені обіцяні; але (і він гірко посміхнувся) вона каже, що танцюватиме зі мною востаннє в житті. Це вона не серйозно… гадаю. Я сподіваюся, навіть певний, що вона говорила не серйозно, та краще б мені того не чути. Вона каже, що ніколи не танцювала зі священиком — і ніколи цього не робитиме. Щодо мене, я взагалі не хочу ніякого балу саме зараз, коли… тобто я мав на увазі, саме на цьому тижні, в оцей день; адже завтра я їду.
— Мені дуже шкода, — насилу вимовила Фанні, — що тебе все це засмучує. Цей день мав бути таким радісним. Дядечко дуже на це сподівався.
— О, так, так! Він і буде радісним. Усе йтиме так, як належить. Мені просто на якусь мить стало прикро. Не те щоб я насправді вважав цей бал невчасним; яка різниця! Але ж, Фанні, — він спинив її, втримавши за руку, і заговорив тихіше і серйозніше: — Ти розумієш, що все це значить. Ти все бачиш і могла б мені розповісти — може, ще й краще, ніж я тобі, — що мене так засмучує. Я хочу дещо тобі сказати. Ти завжди так гарно слухаєш. Мені було дуже прикро бачити її поведінку сьогодні вранці, я просто не можу заспокоїтись. Я знаю, вдача в неї така ж легка й добра, як у тебе, та, мабуть, колишнє оточення наклало на неї такий відбиток, що в її розмові і в думках, які вона висловлює, часом вчувається щось негарне. Вона хоч і не думає поганого, але погане говорить, говорить наче жартома; і хоч я розумію, що це жарти, мені боляче таке чути.