— Нам бракує наших молодих людей, — зауважив сер Томас і першого, і другого дня, коли все мале товариство зібралося після обіду; і, помітивши, що у Фанні очі блищать від сліз, першого дня не сказав більш нічого, лише запропонував тост за здоров'я відсутніх; але на другий день він зважився на деякі подальші кроки. З теплотою згадавши про Уїльяма, він висловив надію на його службове підвищення. «Можна не сумніватись, що тепер він приїздитиме до нас досить часто. А щодо Едмунда, нам слід призвичаїтися до його відсутності. Це ж буде остання зима, яку він проведе з нами».
— Так, — мовила леді Бертрам, — але мені б хотілося, щоб він не їхав. Вони, певно, всі колись мають їхати; та як на мене, нехай би вони лишалися вдома.
Це передусім стосувалося Джулії, що саме попросила дозволу їхати до Лондона з Марією; і оскільки сер Томас розважив за краще для обох доньок дати такий дозвіл, леді Бертрам, хоч по своїй доброті не намагалася цьому завадити, тепер нарікала на те, що приїзд Джулії, очікуваний цими днями, знову відкладається. Сер Томас, розважливий, як завжди, спробував примирити дружину з такою зміною обставин. Були згадані всі почуття, які личать розумній матері в такому випадку; а її саму було наділено всіма почуттями, які повинна відчувати ніжна матуся, дбаючи про своїх дітей. Леді Бертрам з усім погодилася, спокійно мовивши «так»; але за чверть години мовчазних роздумів раптом зауважила:
— Сер Томас, а знаєте, я оце подумала — як добре, що ми тоді взяли Фанні до себе; тепер ось, коли всі поїхали, воно й відчувається.
Сер Томас поспішив розтлумачити її туманний комплімент:
— Так, це вірно. Ми відверто показуємо Фанні, якою доброю дівчинкою її вважаємо; зараз її товариство для нас особливо цінне. Якщо досі ми були добрі до неї, тепер нам потрібна її доброта.
— Так, — мовила леді Бертрам, — і як приємно думати, що вона завжди буде поруч.
Сер Томас помовчав, злегка всміхаючись, позирнув на племінницю і серйозно відповів:
— Сподіваюся, вона ніколи нас не покине, доки її не запросять у якийсь інший дім, де вона, звичайно, матиме більше щастя, ніж його було тут.
— Але ж такого бути не може, сер Томас. Хто це її запросить? Марія, певно, буде дуже рада іноді бачити її в Созертоні, та не запросить її жити там постійно; а я впевнена, що їй краще тут… і до того ж я не можу без неї обійтися.
Тиждень, що минув так мирно й спокійно у Менсфілдському маєтку, був зовсім іншим для мешканців пасторату. Принаймні двом молодим леді з цих сімей він дав дуже різні почуття. Те, що для Фанні означало спокій і душевний комфорт, оберталося нудьгою та роздратуванням для Мері. Дещо в цій різниці було викликане відмінністю вдачі та звичок: одна могла вдовольнитися малим, інша не звикла терпіти будь-що, для неї небажане; проте набагато більше значила відмінність обставин. У дечому їх інтереси були цілком протилежні. Фанні від'їзд Едмунда, через свою причину та мету, дав справжню полегкість; для Мері він був прикрим з усіх поглядів. Їй бракувало його товариства щодня, майже щогодини, і відчувати це було так боляче, що думка про мету його від'їзду викликала в неї саме тільки роздратування. Він не міг би вигадати для неї більшої муки, ніж оця його тижнева відсутність саме в той час, коли її брат поїхав, і Уїльям Прайс поїхав також, і їхнє товариство, досі таке пожвавлене, остаточно розпалося, їй було нестерпно це відчувати. Тепер у пастораті зосталося жалюгідне тріо, замкнене в чотирьох стінах через невпинні дощі та сніг, робити не було чого, і не лишалося жодної надії на краще. Гніваючись на Едмунда за твердість його переконань і послідовність вчинків (а гнівалася вона так, що на балі вони розпрощалися майже ворогами), вона все ж не могла не думати про нього весь час, поки він був відсутній, з любов'ю згадувала всі його чесноти і тужила за їхніми щоденними побаченнями. Його відсутність надто затягнулася. Він не повинен був покидати дім аж на тиждень, якщо вона сама невдовзі має поїхати з Менсфілду. Потім вона стала звинувачувати саму себе. Якби тільки вона змогла стриматися під час останньої розмови! Тепер вона жахалася тих різких, зневажливих виразів, у яких говорила про священнослужителів; не слід було цього робити! Це дуже негарно, цьому немає вибачення! Вона всім серцем бажала, щоб ці слова не були сказані.