Їй здавалося, що леді Бертрам цього разу сидить за столом довше, ніж зазвичай, і вона у відчаї гадала, чи вийде та звідси хоч коли-небудь; та нарешті вони перейшли до вітальні, і поки її тітоньки, кожна у своєму стилі, закінчували обговорювати кар'єру Уїльяма, вона змогла подумати про все спокійніше.
Місіс Норріс, здавалося, не в останню чергу втішали міркування про економію, яку з цього матиме сер Томас. Тепер Уїльям зможе сам себе забезпечувати, а для його дядечка це буде неабияка різниця; адже ніхто не знає, скільки племінничок йому коштував; та й на подарунках це трохи позначиться. Вона була дуже рада дати Уільямові те, що дала на прощання, справді дуже рада, що мала таку можливість — не вдаючись до надмірних витрат, подарувати йому чималеньку суму; тобто ця сума є значною для неї, з її скромними статками, а він на ці гроші зможе облаштувати свою каюту. Звичайно, це влетить йому в добру копійчину, треба ж стільки всього купити, хоч, звісно, його батьки підкажуть йому, як придбати все подешевше, та все одно вона дуже рада, що могла прислужитися у цій справі.
— Я рада, що ти дала йому пристойну суму, — безтурботно зауважила леді Бертрам, — я ж бо дала лише десять фунтів.
— Справді? — вигукнула місіс Норріс і зашарілася. — Що й казати, поїхав він не з порожніми кишенями; та ще й задарма прокотився до Лондона!
— Сер Томас сказав мені, що десяти фунтів буде досить.
Місіс Норріс не мала жодного бажання сперечатись і перевела розмову на інше.
— Просто дивина та й годі, — мовила вона, — скільки коштують молоді люди тим, хто ними опікується; треба ж їх і виховати, і в люди вивести! Та їм до того байдужісінько, вони й гадки не мають, скільки батько з матір'ю, або тітонька й дядечко, витрачають на них щороку. От хоча б діти моєї сестри Прайс; якщо взяти їх усіх разом, то, скажу вам, ніхто й не повірить, скільки вони коштують серові Томасу, — вже не кажучи, що я для них роблю.
— Так, сестро, це ти правильно кажеш. Але що ж вони, бідні крихітки, можуть вдіяти? І, знаєш, для сера Томаса це не становить майже ніякої різниці. Фанні, нехай тільки Уїльям не забуде про мою шаль, якщо поїде до Вест-Індії; а я попрошу його купити ще дещо, як трапиться щось цікаве. Я б хотіла, щоб він поїхав до Вест-Індії; тоді в мене буде шаль. Напевно, мені потрібні дві шалі, Фанні.
Фанні тим часом, приєднуючись до розмови лише тоді, коли це було необхідно, намагалася збагнути, що це собі надумали містер і міс Кроуфорд. Ніщо на світі, окрім його слів та поводження, не давало підстав подумати, що це серйозно. Проти цього були всі природні, ймовірні, розумні міркування, всі його звички та спосіб думок, усі її вади. Як вона може збудити серйозну прихильність чоловіка, що на своєму віку зустрів і звабив стільки жінок, та ще й таких, до яких їй ніколи не дорівнятися; якого нелегко чимось по-справжньому вразити, навіть докладаючи величезних зусиль, щоб йому сподобатися; який так легковажно, безтурботно, бездумно судить про ці речі; який так багато значить для всіх, але сам, здається, не знайшов іще нікого, хто був би йому дорогий? До того ж, хіба можна уявити, щоб його сестра, з усіма її високими та світськими поняттями про шлюб, підтримувала його серйозні наміри щодо дівчини, яка йому нерівня? Ніщо не могло бути більш неприродним для обох Кроуфордів. Фанні соромилася власної підозріливості. Але все що завгодно було б імовірнішим, ніж серйозна прихильність до неї Кроуфорда чи то щире схвалення цієї прихильності його сестрою. Вона переконала себе в цьому ще до того, як до них приєдналися сер Томас і містер Кроуфорд. Проте важко було зберегти це переконання, коли Кроуфорд був у вітальні, бо час від часу вона ловила на собі такий його погляд, що й не знала, як його слід розуміти; у будь-якого іншого чоловіка такий погляд здався б їй вельми промовистим, сповненим серйозного значення. Але вона все ще намагалася переконати себе, що він дивиться на неї всього лише з тим самим виразом, із яким колись дивився на її кузин та на безліч інших жінок.
Вона гадала, що він захоче поговорити з нею так, щоб не чули всі інші. Як їй здавалося, він весь вечір намагався улучити таку мить, щойно сер Томас виходив з кімнати чи був зайнятий розмовою з місіс Норріс; але Фанні була насторожі й уникала цієї небезпеки.
Нарешті — змучена Фанні ясно відчула це «нарешті», хоч година була ще не пізня, — Кроуфорд сказав, що збирається йти; але радість Фанні, викликана цими словами, вмить розвіялася, коли він звернувся до неї:
— А ви нічого не передасте Мері? Ніякої відповіді на її записку? Вона буде розчарована, якщо нічого від вас не отримає. Прошу, напишіть їй хоча б два рядки.