Вона не могла не тішити себе надією, що тільки-но ця грізна зустріч, яка чекає на неї завтра, відійде в минуле, ця історія завершиться раз і назавжди, бо коли містер Кроуфорд поїде з Менсфілду, то все знову буде так, як було колись. Вона не могла, не хотіла повірити, що кохання до неї надто довго не даватиме спокою Кроуфордові; він не з таких. Лондон скоро його вилікує. В Лондоні він сам почне дивуватися зі своєї любовної омани і буде вдячний Фанні за її розважливість, яка вберегла його від прикрих наслідків такого засліплення.
У той час як Фанні тішилася цими надіями, її дядечка невдовзі після чаю викликали з кімнати; то був надто звичний випадок, щоб її насторожити, і тому вона про це навіть не замислювалася, поки за десять хвилин по тому не з'явився дворецький і не оголосив, явно звертаючись до неї:
— Сер Томас хоче поговорити з вами, мем, у своєму кабінеті.
Вона вмить збагнула, до чого ведеться; здогадка, що сяйнула в неї, змусила її пополотніти від жаху; але, одразу ж підвівшись, вона була готова скоритися наказові, і тут обізвалася тітонька Норріс:
— Стривай-но, стривай, Фанні! Що це з тобою? Куди ти зібралася? Не будь така спритна. Як уже на те, моя люба, це не тебе кличуть; це мене покликали (і вона позирнула на управителя); а ти завжди лізеш, куди тебе не просять. Що може бути потрібно від тебе серові Томасу? Це ж ви мене мали на увазі, Бедлі; я зараз. Ви мали на увазі мене, я певна; сер Томас хоче бачити мене, а не міс Прайс.
Але Бедлі був несхитний.
— Ні, мем, не вас, а міс Прайс; повірте, він хотів бачити міс Прайс.
І він злегка всміхнувся, що означало: «Навряд чи ви могли б прислужитись у такій справі».
Місіс Норріс, страшенно розлючена, мусила повернутись до свого рукоділля; а Фанні, перейнята зловісними передчуттями, вийшла з кімнати, щоб наступної миті — як і очікувала — зустрітися наодинці з містером Кроуфордом.
Розділ тридцять третій
Розмова вийшла не такою короткою і не такою вирішальною, як передбачала юна леді. Молодий джентльмен не схильний був відступитися так легко. Він виявив таку завзяту наполегливість, якої тільки й міг йому побажати сер Томас. Він був досить марнославним, і це спонукало його, по-перше, думати, що вона таки його любить, хоч, може, сама того не знає; а по-друге, коли він врешті-решт був змушений визнати, що вона не розуміє власних почуттів, те ж саме марнославство переконало його, що з часом він зможе навіяти їй ті почуття, яких бажає.
Він був закоханий, дуже закоханий, і це було таке кохання, що, підкоривши собі натуру діяльну й жваву, радше палку, ніж витончену, домагається стрічних почуттів із тим більшою впертістю, чим більшої зазнає поразки; і змусити Фанні його покохати було для нього тепер не лише найбільшим щастям у житті, але й справою честі.
Він не зневірився у своїх силах; він і не думав здаватись. У нього були всі підстави для такої стійкої прихильності; він знав, що їй притаманні всі ті щасливі риси, які виправдають найсміливіші надії на щастя з нею; її нинішня поведінка, що свідчила про безкорисливість та шляхетність вдачі (чесноти, які він вважав дуже рідкісними), лише посилила його бажання і зміцнила рішучість. Він не знав, що серце, яке він прагне завоювати, вже не вільне. Про таке він навіть не міг здогадуватися. Він вважав, що Фанні ще ніколи не замислювалася про подібні речі настільки, щоб це могло бути небезпечним для неї; що її захищала юність, юність душі, такої ж прекрасної, як її зовнішність; що її скромність заважає їй правильно зрозуміти його наміри і що вона все ще приголомшена раптовістю його зізнання, якого аж ніяк не очікувала, і новизною становища, про яке не могла навіть мріяти.
Хіба це не означає, що, коли його вірно зрозуміють, він досягне успіху? Він щиро в це вірив. Таке кохання, як у нього, кохання такої людини, як він, не може залишитися без відповіді — і вельми скорої; і його так втішала думка про те, як скоро він змусить Фанні його покохати, що інша думка — про те, що зараз вона його не кохає, не дуже його бентежила.
Однак Фанні зазнала у своєму житті надто багато випробувань, щоб знаходити у них якусь втіху, і тому для неї це було незбагненним. Вона зрозуміла, що він справді не схильний відступатись; але як він може, після тих слів, що вона змушена була йому сказати? Вона ж казала, що не кохає його і не може кохати, і певна, що не покохає ніколи; що це не може бути інакше, що їй нестерпно про це говорити, і вона дуже просить його більш ніколи про це не згадувати і дозволити їй зараз піти, і нехай це питання вважається вирішеним раз і назавжди. Але він правив своєї, і тоді вона додала, що, на її думку, вони люди настільки різні, що взаємних почуттів між ними просто бути не може, і що вони не підходять одне одному ні за своєю вдачею, ні за вихованням, ні за звичками. Так вона й сказала — серйозно та щиро; і все ж цього було замало, бо він одразу ж почав заперечувати, що вдача в них така вже різна і що вони в нерівному становищі, і рішуче мовив, що все одно буде любити її і не втрачатиме надії!