Дозволивши йому на кілька хвилин поринути в щасливі мрії, Фанні відчула, що мусить продовжити розмову про містера Кроуфорда, і мовила:
— Його вдача — не єдине, з чим я не можу примиритися, хоча навіть у цьому різниця між нами надто велика: його настрій часто мене пригнічує; але в ньому є щось інше, що мені ще більш осоружне. Мушу тобі зізнатися, кузене, я не схвалюю його характер. Я не можу думати про нього добре від часів нашого театру. Тоді його поведінка видалася мені такою неблагородною, такою безсовісно егоїстичною, — тепер я можу про це сказати, бо все це в минулому, — він поводився так негарно щодо бідного містера Рашворта і, здавалося, анітрохи не зважав на те, як здіймає його на глуми, як його кривдить, залицяючись до Марії, а вона… коротше кажучи, під час цієї театральної затії він справив на мене таке враження, якого вже не змінити.
— Люба моя Фанні, — відповів Едмунд, ледве дослухавши до кінця. — Не судімо кожного з нас за тим враженням, яке ми могли справити о тій порі загального божевілля. Цей театр мені так неприємно згадувати. Марія, Кроуфорд, усі ми поводили себе не так, як треба, а я був гірший від будь-кого. Порівняно зі мною всі інші поводилися бездоганно. Я ж робив дурниці з відкритими очима.
— Я лишалася осторонь, — мовила Фанні, — і, може, тому бачила більше від тебе. І містер Рашворт часом був сам не свій з ревнощів.
— Цілком можливо. Та це й не дивно. Уся ця історія сама по собі — гірше не вигадаєш. Я просто жахаюся, коли думаю, як Марія могла собі таке дозволити; але якщо вона наважилася на таку роль, не слід дивуватися поведінці інших.
— Може, я й помиляюся, та я була певна, що до театру Джулія думала, наче Кроуфорд залицяється до неї.
— Джулія! Я вже чув від когось, що Кроуфорд упадав за Джулією; але я нічого такого не помічав. І до того ж, Фанні, — хоч, сподіваюся, я віддаю належне порядності моїх сестер, мені здається цілком імовірним, що вони — чи одна з них, чи обоє — дуже хотіли привернути до себе увагу Кроуфорда і були такі необачні, що виказали це бажання більш відверто, ніж те дозволяють правила пристойності. Пригадую, їм вочевидь подобалося його товариство; а коли когось на зразок Кроуфорда, з його жвавою і, можливо, дещо легковажною вдачею, так заохочують до подальших кроків, він може зайти надто далеко… Тут немає нічого дивного, адже зрозуміло, що він не мав серйозних намірів: його серце лишалося вільним для тебе. І мушу сказати, завдяки його прихильності до тебе я став думати про нього незрівнянно краще. Це робить йому честь; він показав, що високо цінує блаженство сімейного щастя і чистої любові. Це доводить, що дядечко не зміг його зіпсувати. Тобто це свідчить про те, що він саме такий, яким я завжди хотів його бачити, хоч і боявся, що він інший.
— Я впевнена, що він думає про серйозні речі не так, як належить.
— Скажи краще, що він взагалі не думає про серйозні речі: оце буде вірно. Та й як він міг стати іншим, маючи такого опікуна й наставника? Якщо згадати про те виховання, яке вони обоє отримали, хіба не дивно, що вони стали такими, як є зараз? Кроуфорд — я ладен це визнати — поки що керується лише своїми почуттями. На щастя, ці почуття загалом добрі. Ти зможеш додати все інше, чого йому бракує; йому неймовірно поталанило, що він закохався в таке створіння — в жінку, що несхитна мов скеля у своїх принципах і чия ніжна вдача так добре допомагає їм слідувати. Він справді зробив напрочуд вдалий вибір. Він зробить тебе щасливою, Фанні; я знаю, він дасть тобі щастя; а ти даси йому все.
— Я не хотіла б узяти на себе такий тягар, — налякано вигукнула Фанні, — таку серйозну відповідальність!
— Як завжди, вважаєш себе ні на що не здатною, уявляєш, наче тобі все не під силу! Гаразд, хоч сам я, певно, не можу змінити твоїх почуттів, я вірю, що вони все одно зміняться. Щиро кажучи, я дуже цього бажаю. Мені над усе хочеться, щоб Кроуфордові велося добре. Твоє щастя, Фанні, для мене найважливіше, але після тебе я в першу чергу турбуюся про Кроуфорда. Ти ж розумієш, для мене він не чужа людина.
Фанні розуміла це надто добре, і тому їй не було чого сказати; і вони пройшли ще з півсотні ярдів мовчки, задумані. Едмунд заговорив першим:
— Мені дуже сподобалося, як вона про це говорила вчора; особливо сподобалося тому, що я не чекав від неї такого правильного погляду. Я знав, що вона прихильна до тебе. І все ж таки боявся, що вона тебе недооцінить, не вважатиме тебе вартою її брата, пошкодує, що він не обрав дівчини знатної або багатої. Я боявся, що вона надто дорожить тими світськими поняттями, про які їй з дитинства доводилося так багато чути. Але вийшло зовсім інакше. Вона говорила про тебе, Фанні, саме так, як належить. Цей шлюб для неї є так само бажаним, як для твого дядечка чи для мене. Ми довго про це говорили. Я міг і не починати цієї розмови, хоч і прагнув чимшвидше дізнатися про її почуття, — не встиг я пробути там і п'яти хвилин, як вона заговорила про це — так душевно, у тій своїй чарівній манері, що їй так властива, — так щиро й відверто. Місіс Грант кепкувала з неї, що вона так поквапилася з цією розмовою.