Фанні ледве присилувала себе до посмішки, якої він чекав, хоч усі її почуття поставали проти цього. Вона боялася, що вчинила зле: надто багато говорила, перебільшувала свої страхи, яких не могла позбутися; боронячись від одного лиха, спіткала інше; і в таку мить жартівливі слова міс Кроуфорд, та ще й у переказі Едмунда, та ще й сказані з такої нагоди, завдавали їй болю.
Едмунд побачив, що вона втомлена й засмучена, і одразу ж вирішив покінчити з цією розмовою і більш не згадувати навіть саме ім'я Кроуфорда, хіба лише у зв'язку з чимось для неї приємним. Тому по хвилі він зауважив:
— Вони їдуть у понеділок. Отже, можеш бути певна, що зустрінешся зі своєю подругою завтра або в неділю. Вони справді їдуть у понеділок; а мене ледь не вмовили затриматись у Лесінгбі саме до цього дня! Я майже пообіцяв. І тоді наскільки все було б по-іншому! Я мав би все життя спокутувати ті п'ять-шість днів у Лесінгбі.
— А тобі хотілося лишитися?
— Дуже. Мене так уклінно просили, і я майже погодився. Якби я отримав листа від когось з Менсфілду і дізнався, що з вами усе гаразд, я б, певно, таки лишився; та від вас уже два тижні не було жодної звістки, і я відчув, що затримався надто довго.
— Але ж ти приємно провів час?
— Так; тобто навіть якщо ні, тому виною лише мій душевний стан. Вони всі дуже приємні люди. Сумніваюся, що вони були такої ж думки про мене. Я весь час був як не при собі, і мені не полегшало, аж доки я знов не опинився в Менсфілді.
— А ці міс Оуен, вони тобі сподобалися?
— Так, звичайно. Приємні, веселі дівчата, без особливих запитів. Але я надто перебірливий, Фанні, товариство звичайних жінок не для мене. Веселі дівчата без особливих запитів набридають чоловікові, що звик до розумних жінок. Це два різні способи існування. Ти і міс Кроуфорд надто мене розбестили.
Фанні, однак, почувалася пригніченою і втомленою; з її погляду він зрозумів, що розмовами тут не зарадиш, і, більш не намагаючись її розважити, з турботливою строгістю опікуна повів її додому.
Розділ тридцять шостий
Тепер Едмунд гадав, наче розуміє все, що Фанні могла сказати про свої почуття, і навіть те, що залишилося не сказаним, — і був цілком задоволений. Як і здавалося йому раніше, Кроуфорд надто поквапився, і має минути якийсь час, перш ніж думка про заміжжя стане для Фанні звичною, а тоді й приємною. Вона має призвичаїтися до того, що Кроуфорд у неї закоханий, а тоді, певно, зможе відповісти на його почуття.
Едмунд поділився такими міркуваннями з батьком і порадив більш нічого їй не говорити, не намагатися переконати її чи умовити, — натомість слід покладатися на старання Кроуфорда та на природну роботу її душі.
Сер Томас пообіцяв, що так воно й буде. Думка Едмунда щодо душевного стану Фанні видалася йому справедливою; він думав про її почуття так само, проте вважав їх вельми небажаними, оскільки, менше від сина схильний вірити в майбутнє, він мимоволі боявся, що, надто довго звикаючи до думки про заміжжя, Фанні може так і не відповісти на увагу молодого джентльмена раніше, ніж у нього зникне бажання виявляти цю увагу. Проте тут нічого не можна було вдіяти — лишалося тільки спокійно скоритись обставинам і сподіватись на краще.
Обіцяний візит «її подруги», як Едмунд називав міс Кроуфорд, навіював на Фанні справжнісінький жах, і вона жила в невпинному тривожному чеканні. Як сестра, така пристрасна й розгнівана, та ще й з її звичкою казати все, що спаде на думку — а з іншого боку, така гордовита і впевнена в собі, — вона з будь-якого погляду являла собою страшну загрозу для Фанні. Її невдоволення, проникливість та її власне душевне благополуччя були однаково страхітливі; і Фанні додавала сили тільки надія, що при їх зустрічі буде присутнім хтось третій. Вона намагалася ні на мить не відлучатися від леді Бертрам, не ходила до Східної кімнати й уникала самотніх прогулянок в алеї, щоб ненароком не зустрітися з міс Кроуфорд наодинці.
Вона старалася недарма. Коли міс Кроуфорд таки прийшла, вона відчувала себе в безпеці, сидячи з тітонькою в малій вітальні; і перші страшні хвилини минули, і, не відчувши ні в погляді, ні в розмові міс Кроуфорд того особливого виразу, якого з жахом очікувала, Фанні почала сподіватися, що їй не доведеться витримати нічого гіршого, ніж півгодини помірного хвилювання. Але ці надії були занадто сміливими; міс Кроуфорд не була рабою випадку. Вона будь-що вирішила побачитися з Фанні наодинці і тому невдовзі стиха мовила до неї: «Мені треба де-небудь з вами поговорити кілька хвилин». Фанні відчула ці страшні слова всім своїм єством, вони відізвалися їй у кожному ударі серця, в кожному нерві; та відмовити було неможливо. І, як завжди готова скоритися чужій волі, вона одразу ж підвелася і пішла до дверей. Вона робила це з важким серцем, але не могла вчинити інакше.